Діти і ті, хто їх доглядає, Розвиток соціальних реакцій, Соціологія - Гіденс Ентоні Бібліотека українських підручників

Діти і ті, хто їх доглядає

Мала дитина спроможна впізнавати свою матір чи когось іншого, хто її доглядає, тобто відрізняти її від решти людей уже через три тижні після свого народження. В цьому віці дитина ще не впізнає іншого індивіда як особу; радше, вона реагує на його певні характеристики — мабуть, на очі, на голос, на те, як ця людина тримає її на руках. Мати знає, що дитя її впізнає, коли воно перестає плакати, коли вона (а не хтось інший) бере його на руки, коли воно всміхається їй частіше, аніж іншим, простягує до неї ручки або плескає в долоньки, коли вона з'являється в кімнаті, а якщо дитина вже здатна пересуватися, то й підповзає до неї. Культурні відмінності визначають, у якій формі найчастіше проявляється така реакція. У своєму дослідженні уґандійської культури Ейнсворт зазначає, що поцілунки та обійми між матерями та дітьми там явище досить рідкісне, тоді як плескання в долоні як вираз радості з боку і матері, і дитини спостерігається набагато частіше, аніж у європейських родинах (Аinsworth, 1977).

Прив'язаність дитини до особи, яка її доглядає, стає міцною лише по сімох перших місяцях її життя. До цього дитина майже не протестує, коли її розлучають із матір'ю, і її реакції залишаються на тому самому рівні, коли про неї починає дбати хтось інший. Приблизно в тому ж таки віці діти починають усміхатися лише деяким індивідам, а не всім поспіль. На цьому ж етапі свого розвитку дитина починає сприймати свою матір як окрему особистість. Маля вже розуміє, що його мати існує, навіть коли її нема поруч, і воно спроможне утримувати в пам'яті якийсь її образ. Тоді ж таки дитина починає сприймати час, бо, по-перше, вона згадує, коли мати була біля неї, а по-друге, чекає її повернення. Восьми або дев'ятимісячні малята уже вміють шукати сховані речі, починають розуміти, що предмети мають незалежне існування, безвідносно до того, бачать вони їх чи не бачать у даний конкретний момент.

Сельма Фрайберґ так зображує цю фазу дитячої поведінки у своїй праці, котру написала, щоб просвітити батьків у тому, як ростуть і розвиваються їхні діти:

"Чи маєте ви шести або семимісячну дитину, яка стягує окуляри з вашого носа? Якщо маєте, то навряд чи ви потребуєте цієї поради. Зніміть окуляри, коли маля простягне до них ручку, й покладіть їх до кишені або за диванну подушку (і при тому не забудьте, куди ви їх заховали!). Не турбуйтеся про те, що дитина побачить, куди ви їх заховали. Вона не стане їх шукати. Вона не відриватиме погляду від того місця, де їх востаннє бачила,— від вашого носа, а потім утратить інтерес до цієї проблеми. Дитина не шукатиме окуляри, бо неспроможна собі уявити, що вони існують, коли вона їх не бачить.

Коли дитині виповниться дев'ять місяців, ви вже не покладайтеся на колишні трюки. Якщо тепер вона побачить, як ви скинули окуляри і сунули їх за диванну подушку, вона відкине подушку і схопить ваші окуляри! Вона навчилася розуміти, що об'єкт може зникнути з-перед очей, але існувати він не перестане. Вона тепер спроможна простежити за його пересуванням у вашій руці до місця схованки й заходитися шукати його там. Це величезний крок у навчанні дитини, й батьки не можуть обминути цю подію увагою, адже тепер їхні окуляри, сережки, люльки та ключі не тільки привертають до себе пильну увагу їхнього малюка, а й заховати їх від нього стає неможливо. Батьки, які мають малих дітей на цій стадії їхнього розвитку, не так уже й цікавляться теоретичними аспектами викладеної тут проблеми, але теорія завжди може принести певну практичну користь. Ми ще маємо деякі трюки в нашому запасі. Спробуймо зробити так: нехай малюк бачить, як ви засунули окуляри за диванну подушку. Дамо йому можливість знайти їх, переконаймо його, щоб він їх нам віддав, а потім заховаймо окуляри під іншу подушку. Ось тепер він справді розгублений. Він і далі шукатиме окуляри під першою подушкою, у першій схованці, але він не стане шукати їх у другій схованці. Це означає, що дитина спроможна уявити собі, що окуляри існують, коли вони сховані, але схованими вони можуть бути лише в одному місці, в тому самому, де його пошуки виявилися успішними. Коли малюк не знаходить окулярів під першою подушкою, він і далі шукає їх тільки там, бо він ще нездатний зрозуміти, що їх можна заховати і в другій схованці або ще десь-інде. Тобто предмет ще може для нього безслідно зникнути. Але вже через кілька тижнів він перейде у своїх пошуках від першої криївки до другої, тобто він уже на дорозі до відкриття, що предмет може перекладатися з місця на місце і при тому зберігати своє існування". (РгеіЬег?, 1959, рр. 49—50.)

Перші місяці життя дитини — це також період навчання для його матері. Матері та інші люди, які піклуються про дитину, наприклад, батьки або старші діти, навчаються розуміти повідомлення, які передає їм поведінка дитини, й реаґувати на них відповідним чином. Деякі матері більш чутливі до цих сигналів, ніж інші, й різні сигнали неоднаково наголошуються та беруться до уваги в різних культурних середовищах. Те, як матері "прочитують" поведінку своїх дітей, неабияк впливає на модель взаємодії, яка встановлюється між ними. Наприклад, одна мати може тлумачити неспокій дитини як ознаку її втоми й укладати її до ліжечка. Інша тлумачить ту саму поведінку як сиґнал того, що дитина хоче, аби їй приділили більше уваги. Матері часто переносять власні риси характеру на своїх дітей, тому буває, що мати, якій не вдається встановити тривкі ніжні стосунки зі своїм дитям, вважає, що воно занадто аґресивне і неприхильне до неї.

Формування почуття прихильності до певних індивідів позначає фундаментальний поріг у процесі соціалізації. Найперші близькі взаємини, звичайно між дитиною і матір'ю, розбуджують сильні почуття, й на цій основі починають відбуватися складні процеси освоєння суспільно прийнятної поведінки.

Взаємини між дитиною, матір'ю та іншими людьми, які піклуються про дитину, змінюються по закінченні першого року її життя. Дитина починає тоді не тільки розмовляти, а й спинатися на ніжки — більшість дітей спроможні самостійно ходити у віці близько чотирнадцяти місяців. Протягом свого другого і третього року діти розвивають у собі дедалі більшу спроможність розуміти взаємостосунки та почуття більшості членів родини. Дитина навчається, як давати втіху, але і як робити прикрість іншим. Дворічні діти засмучуються, коли батьки починають сваритися між собою, й можуть підійти й обняти батька або матір, якщо той або та видимо перебувають у поганому настрої. Дитина в такому віці здатна також дражнити брата, сестричку або когось із батьків.

Розвиток соціальних реакцій

Десь після року гра починає посідати велике місце в житті дитини. Спочатку дитина грається переважно сама, але все більше й більше вимагає, щоб хтось грався з нею. Через гру діти далі вдосконалюють координацію свого тіла і збагачують своє знання світу дорослих. Вони розвивають у собі нові вміння й активно переймають поведінку старших.

У своєму ранньому дослідженні Мілдред Партен виділила кілька категорій стосовно розвитку гри, які приймаються і використовуються всіма і сьогодні (Parten, 1932). Насамперед малі діти віддаються незалежній грі самотою. Навіть перебуваючи в товаристві інших дітей, вони граються самостійно, не звертаючи уваги на те, що роблять інші. Після цього настає період паралельної активності, коли дитина копіює те, що роблять інші, але не намагається втручатися до їхньої діяльності. Потім (десь у віці трьох років) діти все більше й більше включаються до асоціативної ери, в якій вони співвідносять свою поведінку з поведінкою інших. Кожна дитина ще діє так, як їй хочеться, але вже звертає увагу й реагує на те, що роблять інші. Ще пізніше, приблизно в чотири роки, діти включаються до сумісної гри, тобто діяльності, яка вимагає, щоб кожна дитина співпрацювала з іншою (як у грі в "тата й маму").

Протягом періоду від одного до чотирьох-п'яти років дитина також навчається дисципліни та самоконтролю. Передусім це означає навчитися контролювати і відповідно справляти свої фізіологічні потреби. Діти засвоюють культурні гігієнічні звички (процес важкий і тривалий) і навчаються пристойно їсти. Вони також навчаються "добрих манер" у різних ситуаціях своєї життєвої активності, зокрема у стосунках із дорослими.

Близько п'яти років дитина стає відносно автономною істотою, вже не немовлям, а майже незалежною в повсякденному житті вдома. Він або вона вже готові до ризикованого пізнання світу поза родинною домівкою, спроможні до значно тривалого й спокійного перебування без догляду батьків. Дитина все чіткіше набуває рис індивідуальності. Одною із найбільш характерних ознак людських істот, у порівнянні з тваринами, є здатність людей до самоусвідомлення. Як ми повинні розуміти появу усвідомлення самого себе — свідомої думки про те, що індивід має певну ідентичність, відмінну від інших? Впродовж перших місяців життя немовля дуже мало спроможне або й зовсім нездатне до сприйняття різниці між живими істотами та матеріальними об'єктами оточення, не усвідомлює воно й себе самого. Дитина починає застосовувати поняття "я", "мене" і "ти" не раніше дворічного віку, а то й пізніше. Поступово вона приходить до розуміння того, що інші мають свої ідентичності, свідомість та потреби, відмінні від її власних.