Закономірності історії: нелінійний підхід, Основні характеристики, грані та етапи синергетичного вивчення історичних законів, Романтичні витоки нелінійного розуміння законів історії, Закони соціальної машини та закони соціального організму: версія Мішл

7.4. Закономірності історії: нелінійний підхід

7.4.1. Основні характеристики, грані та етапи синергетичного вивчення історичних законів

Другий підхід певною мірою протистоїть першому, традиційному, раціоналістично-детерміністському, істотно доповнює його. Він не залишає незбігу, розходження закону і наслідків перетворення соціальної дійсності відповідно до вимог цього закону "за кадром", або ж на периферії уваги.

Розбіжність між належним, утвердженим у соціальному законі, і сущим, яке виявлене практичною дією, між зафіксованою законом сутністю і явищем потрапляє у фокус дослідницьких зусиль. До того ж ця розбіжність не вважається чимось випадковим і небажаним, навпаки, розглядається як основоположний принцип дії законів історії. Завдяки цьому сутність суспільного процесу береться тут не відірвано від явища, а разом з ним, у єдності соціального цілого, органічної соціальної системи. Вихідним є соціальний феномен, суспільне явище, але явище не як проста емпірична даність, а як єдність самого себе і своєї сутності, як їх цілісність. Якщо визначальним, конститутивним і водночас інтегруючим для першого підходу було поняття механізму, то для другого підходу таким є поняття соціально-історичного організму.

Тому цей підхід може працювати в кількох аспектах, залежно від розставлених акцентів: або органічному, або ж у синергетичному, нелінійному, якщо зосереджуватися на дослідженні суспільства як своєрідної гомеостатичної системи і на розкритті особливостей реалізації законів цього типу.

На відміну від першого напряму закони історії у контексті всіх своїх основних аспектів постають вже не як закони цілераціональної діяльності, які суб'єкт "приписує" об'єктивній соціальній дійсності, або ж принаймні так вважає, а як закони об'єктивні, іманентно притаманні суспільству, що є органічною системою, а не механічною, якою воно представлене, по суті, у межах першого напряму.

7.4.1.1. Романтичні витоки нелінійного розуміння законів історії

Якщо витоки першого напряму закладені у просвітницьких концепціях, то другий напрям виходить з пізнавальних традицій, опозиційних щодо просвітницьких, зокрема романтизму. Саме так передусім Шел-лінгом було вперше зафіксовано і проаналізовано (хай ще і в недосконалій формі) нелінійну, асимптотичну дію законів історичної дійсності — окремий тип законів цілераціональної соціальної діяльності.

"Історія, — зазначає у "Системі трансцендентального ідеалізму" Ф.В.Й.Шеллінг, — не проходить ні з абсолютною закономірністю, ні з абсолютною свободою, а лише там, де з безконечними відхиленнями реалізується єдиний ідеал, причому так, що з ним збігаються якщо не окремі риси, то весь образ в цілому"25 .

У філософсько-історичній літературі цього, романтичного напрямку доводиться неспроможність просвітницького трактування суспільних законів як законів цілераціональної дії, законів розсудку. Як вважав інший, французький, романтик Жюль Мішле, зведення суспільних законів лише до тих, що формуються за допомогою розсудку і надмірне їх використання має своїм наслідком соціальний машинізм.

7.4.1.2. Закони соціальної машини та закони соціального організму: версія Мішле

На думку Мішле, механізація праці не спричинила механізації інших сфер людської діяльності, вона сама є продовженням системи машинізму. Систему ж машинізму Мішле тлумачить як результат свідомого (щлераціонального, сказав би відомий німецький мислитель Макс Вебер) прагнення перейти від хаосу середньовіччя і Відродження до суспільства, у якому панував би цілеспрямовано запроваджений порядок. Для цього було спочатку споруджено, як вважав він, дві адміністративні машини: бюрократію і армію, "що зробили людей організованою силою, усунули з їх життя невпорядкованість, різнобій"26, а вже потім — систему технічних машин.

"Так настало століття машин: машин політичних, що надають нашим соціальним відправленням одноманітності, автоматичності, роблять патріотизм зайвим для нас і машин промислових, які, будучи колись створені, виготовляють незчислиму множину однакових виробів, втелющують нам мистецтво, що не живе довше одного дня і позбавляють нас необхідності бути художниками постійно... Роль людини зведено до мінімуму, проте машинізм хоче більшого: люди ще не досить перетворені в машини... Однак, якщо вже люди ступлять в це білчине колесо, що крутиться вхолосту, то механізованими будуть і їхні думки, і машина, що думатиме за них, зубці якої зчеплені із зубцями машини політичної, урочисто покотиться. Це називатиметься державною філософією"27 . Схиляючи голову перед влучністю цього передбачення, ми водночас можемо і пожалкувати з приводу того, що цей прогноз здійснився. До того ж саме у нашому суспільстві. Доводячи теоретичну вразливість і соціально-політичну шкідливість обмеження проблематики законів історії законами розсудковими, або законами цілераціональної соціальної дії, Мішле водночас наголошує на існуванні законів глибинніших, непідвладних розсудку окремих осіб — хай це навіть будуть найвидатніші мислителі. Він розрізняє однозначні, цілераціовальні закони-приписи і нелінійні, органічні закони перебігу глибинних процесів будови, функціонування і розвитку суспільства як динамічної цілісності. Саме нерозуміння своєрідності кожного з цих двох типів законів історії і заважає, на його погляд, законодавцям правильно діагностувати хвороби існуючого суспільства і визначати перспективний курс їх лікування. "Наші лікарі-законодавці, — меланхолійно зауважує мислитель, — розглядають кожен симптом, який з'являється то тут, то там, як окрему хворобу, і вважають, що її можна вилікувати за допомогою такого чи іншого лікарського засобу місцевої дії. Вони не помічають, що всі частини суспільства становлять єдиний організм і так само тісно пов'язані всі питання, які стосуються суспільства"28.

Протиставляючи свою позицію механіцизму просвітників, Мішле намагається довести, що глибинні закони руху історії (тобто закони змін і функціонування суспільства як органічного цілого) взагалі в принципі не можуть бути усвідомлені й адекватно сформульовані. І не тільки розсудком, а й розумом людини. Такі закони, на його думку, можуть бути сприйняті лише соціальним інстинктом, носієм якого є не окрема особа, а народ, народні маси.

Характеризуючи причини, які, з його точки зору, зумовлюють переваги такого інстинкту над розсудком, Мішле пише: "Що стосується власне народу, то зауважимо, що інстинкт, який переважає у нього розсудок, надзвичайно полегшує діяльність людей. Розсудок приступає до дій, лише пройшовши всі етапи обговорення і суперечок; часто-густо він продирається крізь ці хащі так довго, що до справи не доходить зовсім. Навпаки, інстинктивний замисел межує з дією, він сам по собі — вже майже дія, він є майже водночас і ідеєю, і її здійсненням"29.

Попри всю наївність і фрагментарність свого тлумачення законів нелінійного типу, Мішле зробив певний крок уперед у їх розумінні. По-перше, він справедливо розвінчав спроби зведення номологічної проблематики у суспільствознавстві до законів цілераціонального типу. По-друге, наштовхнувшись на нелінійні закони руху суспільства, якісно відмінні від згаданих, він дав їх характеристику — нехай і вкрай абстрактну та неадекватну.

7.4.1.3. Нелінійне прочитання законів історії: версія засновників марксизму

В основоположників марксистської традиції дослідження історичних законів немає окремих праць, присвячених питанням спеціального аналізу нелінійних законів динаміки суспільства. Однак абрис підходу до цієї проблеми все ж ними намічений, хоч і не набув належного розвитку у розробках спадкоємців. Скажімо, при з'ясуванні законів такої сфери життєдіяльності, як пізнання, сфокусованої на реалізації пізнавального ідеалу, класичний марксизм послідовно, відповідно до ідей К.Маркса і Ф.Енгельса, досліджує ці закони як асимптотичні, нелінійні.

Цього, на жаль, не спостерігалося при вивченні законів руху суспільства як цілого, оскільки ця галузь номологічних соціальних досліджень досить жорстко підпорядковувалася політичним інститутам. Політика ж як мистецтво можливого формулює всі соціальні проблеми у вигляді практичних завдань, що мають бути виконані у певний строк — короткий чи триваліший, але завжди доступний для огляду, обмежений у часі.

Закони ж нелінійного типу, що характеризують суспільство в цілому як надскладну динамічну макросистему, за самою своєю природою подібному обмеженню не підлягають. Скажімо, реалізація суспільного ідеалу, як і досягнення ідеалу пізнавального, здійснюється саме за законами нелінійними, що реалізуються асимптотично, тобто як певна гранична межа. Тому безглуздо розглядати суспільний ідеал як політичне завдання, доступне для виконання "в основному" за 20 років (як у "хрущовській" програмі комуністичної партії). Це рівнозначно тому, якби вчених зобов'язали за тих самих 20 років пізнати абсолютну істину.

Варто застерегти, що подібний підхід не можна розглядати як послідовний розвиток ідей К.Маркса і Ф.Енгельса. Адже ще понад сто років тому Ф.Енгельс розумів, що історія, як і пізнання, не може отримати остаточного завершення в якомусь досконалому, ідеальному стані людства30 , а "всі суспільні порядки, що змінюють один одного в ході історії, становлять собою лише минущі ступені безконечного розвитку людського суспільства"31.

На жаль, вивчення законів історії, зосереджене на з'ясуванні особливостей законів нелінійного типу, не знайшло свого розвитку у прихильників марксизму. У кращому разі, як уже зазначалося, справа обмежувалася визнанням асимптотичності деяких законів людського пізнання.