Проблема об'єкта та предмета історичного пізнання у філософії історії часів постмодерну, Філософія історії Бібліотека українських підручників

2.1.3.7. Проблема об'єкта та предмета історичного пізнання у філософії історії часів постмодерну

Як переконує все викладене попередньо, сьогодні амплітуда тлумачень об'єкта й предмета історичного та філософсько-історичного пізнання сягнула свого екстремуму. Окреслено й тією чи іншою мірою розроблено все поле можливих підходів до розуміння об'єкта та предмета філософії історії й історичної науки — від крайніх наймістичніших до кліометричних. Такий тотальний, всеохоплюючий, розкид точок зору небезпечний, як сказав свого часу Гоббс з іншого приводу, "війною всіх проти всіх" серед сучасних істориків-фахівців певних соціальних галузей та філософів історії, загальним розбродом і розбратом. Звичайно, повністю уникнути розбіжностей та різночитань об'єкта чи предмета історичного осягнення неможливо, непотрібно й навіть небажано. Адже повна уніфікація позицій з цього питання означала б їх вичерпаність, а отже й кінець, смерть, і історичної науки, і філософії історії. Однак такою само небажаною є й ситуація взаємної нетерпимості, боротьби за власну винятковість і за монопольне та повне, ексклюзивне, право на істину в останній інстанції стосовно розуміння особливостей світу історії. Особливо це небажано за умов сучасних, коли, по суті, все коло основних поглядів на об'єкт і предмет історичного осмислення постає в експлікованому (виявленому), а не прихованому вигляді. Однак нині світову історичну думку визначає некласична парадигма, а за цих умов, на відміну від історичного мислення класичного зразка, претензії певної точки зору на єдино вірну та вичерпну характеристику об'єкта чи предмета філософії історії або ж історичної науки є не правилом, а рідкісним винятком, що аж ніяк не визначає загальної домінуючої пізнавальної тенденції, хоч, звісно, певним чином і впливає на неї. У ситуації толерантного, консенсусного, ігрового, взаємно іронічного відношення суб'єктів з найрізноманітнішим розумінням своєрідності об'єкта історичної науки та філософії історії, за збігу та розбіжності їх предметів чисельно граничний обшир точок зору з цих питань сприймається як безперечне досягнення сучасної думки, зумовлює її багатство, глибину та повноту охоплення в усіх можливих варіаціях постановки та вирішення означених питань. Крім того, за цих умов стає дедалі очевиднішим, що жодна з можливих постановок проблеми об'єкта й предмета філософії історії та історії як спеціально-наукової галузі знань, взята окремо, не може дати розв'язку, адекватного сучасним вимогам і запитам історичної дійсності та її осягнення.

Висловлюючись парадоксально, можна сказати, що єдино й виключно правильною є позиція заперечення монопольності на істину й вичерпності за повнотою охоплення будь-якої з окремо взятих трактувань об'єкта та предмета філософії історії з-поміж множини наявних нині їх тлумачень. Кажучи конкретніше, дана позиція — це позиція визнання нагальної потреби у взаємоузгодженні, збалансуванні усіх наявних і нових, у міру їх виникнення, інтерпретацій об'єкта та предмета філософсько-історичного і спеціально-історичного вивчення. Отже, представники того чи іншого підходу мають докладати зусилля не тільки заради формування та самоствердження відповідного підходу, а й задля його самоідентифікащї, визначення інтервалу його дійової застосовності. Зрозуміло, що ні на одному окремому етапі історичного пізнання ця вимога не може бути виконана повністю, але на всіх і на кожному з цих етапів вона повинна діяти як один із загальних, істотних і обов'язкових (якщо йдеться про автентичність) регулятивів осмислення історії. Лише у своїй сукупності й динаміці всі ці точки зору стають спроможними віднайти таке вирішення. Дослідники вирішуватимуть це питання поетапно, оскільки вичерпне за повнотою й автентичністю осягнення історичної реальності становить асимптоту, своєрідну математичну кінцеву межу історичного пізнання як суспільно-індивідуального за своєю природою процесу.

Зрозуміло, що визнання плюралістинності — цієї важливої й неодмінної передумови та складової автентичного осмислення об'єкта та предмета філософії історії — значною мірою конкретизує питання про своєрідність філософсько-історичного пізнання порівняно з іншими способами дослідження історії. І передусім стосовно соціально-філософського, загальноісторичного та загальносоціологічного її осмислення. Варто зазначити, що ці три різновиди розгляду історичного процесу можуть виступати й у ролі своєрідних вимірів самої філософії історії, якщо остання розглядається у широкому сенсі слова. У вузькому ж значенні філософія історії постає в іпостасі лише одного з цих підходів до вивчення реалій минулого. А саме того, який здійснюється на рівні загальноісторичного, але, на відміну від нього, крізь призму суб'єкт-об'єктного відношення.

Отже, в міру формування і розвитку філософії історії та її основних напрямків дедалі чіткіше виокремлюється предмет філософсько-історичного пізнання. Предметом філософії історії, незалежно від того, про який з її напрямів ідеться, є суспільство в його темпоральних (часових) модифікаціях і трансформаціях. У цьому плані філософія історії має багато спільного з історичною наукою. Але є, як уже зазначалося, й істотні відмінності.

По-перше, історію цікавлять переважно ті чи інші локалізовані у просторі та часі суспільні події, процеси, явища як об'єкти, тоді як філософію історії — найрізномасштабніші цілісні соціокультурні формоутворення, тлумачені вже як суб'єкти, індивіди історії, до того ж співвіднесені з об'єктивним історичним контекстом.

По-друге, історію приваблює передусім подієвий, хронологічний шар перебігу змін у різних регіонах планети на різних відтінках часу, філософію історії — глибинні тенденції та закономірності цих змін, а отже, — діахронічне, взяте вже не саме по собі, а в його єдності з синхронічним, плинне, в єдності з інваріантним, неминущим. Гіпертрофуючи саме цю обставину, І.Г. Гердер свого часу навіть дійшов висновку, що саме філософія історії є справжньою історією людства, поза якою всі зовнішні світові події видаються привидами чи жахливою потворою, сукупністю уламків, вічних започаткувань без завершення і незрозумілих вивертів долі.

Наведені риси досить чітко розмежовують філософію історії і спеціальні галузі історичної науки. Далеко не таким чітким є розмежування з цариною загальної історії. Однак і між ними пролягає своєрідний вододіл. Будучи якщо не тотожними, то досить близькими за гранично високим ступенем узагальнення, філософія історії та загальна історія помітно різняться за підходами. Загальноісторична теорія, як і кожна інша спеціально-наукова теорія, прагне осягнути свій предмет через суто об'єктний підхід, намагаючись елімінувати щонайменші суб'єктивні домішки. Філософія ж історії (і в цьому її принципова нередукованість до науки), навпаки, фокусує увагу не на чистому об'єкті як такому, а саме на різноманітних виявах взаємовідношення, взаємозв'язку об'єкта і суб'єкта: через дихотомію чи то природи й історії, чи історії людства загалом та історії окремого суспільства, або ж суспільства і особи, держави і громадянина, суспільства і спільноти тощо. Завдяки цьому визначається, охоплюється і розглядається надто велике коло ієрархізованих смисложиттєвих проблем — від питання про долю людства й сенс історії до загадки сенсу буття окремої людини. Кожним з напрямів філософії історії це коло проблем ставиться і розглядається, але по-різному, відповідно до змістового наповнення та орієнтації цих напрямів за вектором історичного часу й оцінки темпоральних змін.

Однак у будь-якому випадку, перш ніж аналізувати ці співвідношення, необхідно розкрити специфіку основоположного для них співвідношення філософії як такої, з одного боку, та філософії історії_

з іншого, а також взаємозв'язку філософії історії з такими суміжними з нею галузями пізнання, як загальна соціологія та історична наука.

Розглянемо ці співвідношення конкретніше.