Основні методи державного регулювання економіки. , Економічна теорія - Мочерний С.В Бібліотека українських підручників

Основні методи державного регулювання економіки.

Методом прямого регулювання економіки є насамперед фінансова політика — складова фінансової системи. Найважливішою ланкою сучасних фінансів є державні. Якщо на нижчій стадії капіталізму вони виконували здебільшого фіскальну функцію, то натепер — функцію розширеного відтворення економічної системи капіталізму загалом. Це виявляється у значному впливові державних фінансів на підтримання темпів економічного зростання, проведенні структурної політики (особливо щодо розвитку наукомістких і капіталомістких галузей промисловості), розвитку основної продуктивної сили тощо. Найповніше відтворювальна функція державних фінансів втілюється у витратах сучасної держави на економічні та соціальні цілі. Таку фінансову політику можна визначити як форму економічної політики, що передбачає оперування сукупністю державних важелів з метою мобілізації фінансових ресурсів для виконання покладених на державу функцій.

Формування державних бюджетів через механізм податків і здійснення на цій основі державних витрат є найважливішим інструментом податково-бюджетної, або пов'язаної з нею політики, що означає надмірно широке тлумачення фінансової політики. У західній економічній літературі поняття "дискреційна (активна) фіскальна політика" відображає оперування державними заходами з метою змін в оподаткуванні, маніпулювання податками, з одного боку, і витратами, зокрема змінами у структурі державної закупівлі товарів і послуг — з іншого. Велику роль відіграє проведення реформ в оподаткуванні підприємств різних секторів економіки. Найважливішими цілями фіскальної політики є стабілізація темпів економічного зростання, зменшення амплітуди коливань економічного циклу, недопущення високих темпів інфляції.

Різновидом цієї політики є пасивна фіскальна політика, яка означає автоматичну зміну рівня державних податків і витрат, використання автоматичних стабілізаторів — економічних механізмів, які зменшують амплітуду циклічних коливань економіки без прямого впливу держави через застосування прогресивного подохідного податку, надання субсидій фермерам та ін.

Грошово-кредитна політика здійснюється у таких основних напрямах: регулювання банківської ліквідності, управління державним боргом і регулювання обсягу кредитних операцій, грошової емісії та ризику й ліквідності. Кожен з них здійснюється за допомогою різних форм, методів і важелів. Так, методами здійснення банківської діяльності є регламентування центральним банком співвідношення між касовими резервами банків та депозитами; зобов'язання комерційних банків зберігати певну частку своїх активів у вигляді резерву у центральному банку; продаж або купівля цінних паперів чи надання банкам кредитів.

Головний елемент кредитної системи США — Федеральна резервна система (ФРС), яка виконує функції центрального банку. До структури ФРС входять 12 федеральних резервних банків, кожен з яких виконує функції центрального банку в своєму окрузі. На них припадає 75 % всіх банківських депозитів країни. Державі належить центральний банк, що має монопольне право на випуск банкнот і регулювання грошового обігу. Рада керуючих визначає норми резервів банків і ощадних кас, затверджує зміни в обліковій ставці федеральних резервних банків, бере участь у купівлі-продажу урядових цінних паперів, регулюючи таким чином кількість грошей в обігу. Так, коли центральний банк скуповує частину цінних паперів (акцій, облігацій тощо), одержані при цьому їх власниками гроші осідають в банках і дають їм змогу надавати кредити. Щоб уникнути осідання грошей, центральний банк продає частину цінних паперів, заморожуючи використання одержаних грошей. Як емісійний центр усієї країни, регулятор відсоткових ставок, банківських резервів ФРС впливає на діяльність усіх комерційних і ощадних банків, страхових компаній, пенсійних фондів та інших фінансових інститутів.

Здійснення такої політики певною мірою зменшило інфляцію (середній рівень цін у 1982—1985 рр. знизився на 6,6 %), але це призвело до значного підвищення відсоткових ставок, гальмування економічного зростання. Високі відсоткові ставки стимулювали значний приплив капіталів до США (наприкінці 90-х років вони щорічно досягали майже 600 млрд дол.). Тому з послабленням інфляційних процесів, зростанням кількості безробітних ФРС стала проводити помірнішу кредитно-грошову політику. Проте механізм такого регулювання, на думку провідних американських вчених, недосконалий, оскільки у ньому недостатня увага приділяється важелям кредитного регулювання. З цього приводу П.-Б. Самуельсон визнавав, що ФРС не може нав'язати банкам більше обліку, ніж вони цього хочуть, не може також встановити на необхідному рівні обсяг обліку векселів. Водночас дещо активнішу роль ФРС може відігравати лише на відкритому ринку. Інші американські вчені недоліком проведення монетарної політики називають регулювання облікової ставки і норми резервних вимог. Тому, вважає лауреат Нобелівської премії з економіки

Дж.-Ю. Стігліц, першочергове значення при проведенні грошово-кредитної політики мають відігравати процеси кредитування, а не обсяг грошової маси в обігу, як це стверджують монетаристи. Тому головну увагу слід приділяти пропозиції кредитних ресурсів в умовах недосконалої інформації та значних економічних ризиків. Він та американський економіст В. Грінуолд визнають, що ринок кредитів контролюють гігантські банки, а отже, домінування на цьому ринку недосконалої конкуренції. Перевагу монетарної політики у разі її акцентування на пропозиції кредитів вони пояснюють також наявністю вищого коефіцієнта впливу на економічне зростання. Основним важелем в реалізації такої політики ці вчені називають операції на відкритому ринку, тобто купівлю або продаж державних цінних паперів з метою впливу на обсяг грошової маси в обігу.

Водночас з урахуванням фактора часу найважливішу роль у проведенні грошово-кредитної політики має встановлення центральними банками облікового відсотка та його зміни. Завдяки цьому здійснюється вплив на скорочення або збільшення кредитів, що надаються комерційними банками різним сферам та галузям економіки.

Відсоток, за який банки надають позичку своїм клієнтам, залежить передусім від відсотка за кредити ФРС, надані комерційним та іншим кредитним установам. Величина відсотка за кредити ФРС е нижньою межею ефективності надання кредитів і називається обліковою ставкою. Так, у США на початку 2000 р. облікова ставка становила 5,5 %, в Англії — 6 %, Європейський центральний банк підняв & до 3,25 %. Під час економічної кризи у 2001 р. ФРС поступово знизила офіційну облікову ставку з 5 % до 1,25 % наприкінці 2002 р.

У країнах ЄС за цей же період така ставка була знижена з 4,75 % до 2,75 %. Відсоток, за який комерційні банки надають позичку своїм клієнтам, дістав назву комерційного. Від співвідношення облікових і комерційних ставок значною мірою залежать загальні масштаби як ринку позичкових капіталів, так і грошового обігу. Встановлення високих відсоткових ставок стримує темпи зростання інфляції, але негативно впливає на інші параметри макроекономічної системи.

Операції на відкритому ринку здійснюють через купівлю-продаж центральним банком у комерційних банків державних цінних паперів та інших кредитних зобов'язань.

Регулювання ризику й ліквідності відбувається через надання певних сум кредитів одному клієнту (в США не більше 10 % від суми власних коштів банку), визначення співвідношення між обсягом кредитних операцій і власних ресурсів та іншими засобами.

Проте Національний банк України у своїй практиці мало використовує раціональні методи проведення монетарної політики шляхом збільшення кредитування реальної економіки. Хоча в останні роки обсяг таких кредитів дещо збільшився, але відсотки на них є надмірно високими, що унеможливлює їх ефективний вплив на економічне зростання. Так, облікова ставка НБУ на початку 2004 р. становила 7 %, але комерційні банки вимагали за кредит виплату вдвічі і навіть утричі вищих відсотків.

Особливо обтяжливими є такі кредити для сільського господарства, до того ж вони надаються з додатковими нераціональними умовами повернення: здебільшого на короткий термін — до вересня, коли ціни на зібрані зернові є найнижчими, що посилює руйнування цієї галузі.

Формою економічної політики в межах державного регулювання економіки є грошово-кредитна політика і відповідний тип регулювання.

Основними елементами науково-технічної політики, що створюють у сукупності її господарський механізм (механізм здійснення державної науково-технічної політики) є такі:

1. Визначення та встановлення пріоритетів науково-технічного розвитку відповідно до головних цілей загальнодержавної стратегії розвитку, прогнозування науково-технічного розвитку. Основними суб'єктами формування та проведення цієї політики є держава (як колективний асоційований капіталіст) і великий капітал. В країнах ЄС до високо- та середньотехнологічних галузей на наступні роки віднесені: машинобудування, транспорт, електротехнологія, інформатизація та комунікації, виробництво хімікатів та хімічних продуктів, механічний та автомобільний інжиніринг, метрологія, інструментальне виробництво та деякі інші.

2. Організаційне та ресурсне забезпечення реалізації найважливіших напрямів НТР. Основними ланками цього процесу є: розподіл державних ресурсів між різними секторами сфери наукових досліджень (недержавним і державним, а у межах останнього — міждержавними лабораторіями, вузами, а також між безприбутковими науковими центрами) й виконання досліджень і розробок у державних наукових центрах; функціонування державної контрактної системи, за допомогою якої здійснюється фінансування НДДКР і забезпечується гарантований ринок збуту для промислових корпорацій; непряме державне стимулювання НДДКР у недержавному секторі господарства за допомогою податкової, амортизаційної, патентної, антитрестівської та зовнішньоторговельної політики; формування інноваційного клімату в економіці та інфраструктурі, забезпечення досліджень і розробок, утому числі національних служб науково-технічної інформації, стандартизації, статистики, вивчення зарубіжного досвіду та міжнародне співробітництво; вдосконалення та фінансування системи освіти, підготовка і перепідготовка кадрів вищої кваліфікації. Щодо інвестицій у розвиток науки, країни ЄС зобов'язались збільшити видатки до 3 % ВВП до 2010 р., причому понад 60 % з них повинен забезпечити недержавний сектор економіки.

3. Оцінка результатів, одержаних у процесі реалізації науково-технічної політики.

Україні при проведенні науково-технічної політики слід передусім перебудувати механізм витрат на цивільні НДДКР. Для цього необхідно широко застосовувати апробовані у світовій практиці методи визначення перспективних напрямів науково-технічних програм, створювати цільові комплексні програми розвитку НДДКР, здійснювати фінансування проектів з використанням контрактної форми, здебільшого на конкурсній основі.

Державне регулювання цін здійснюють державні органи прямо й опосередковано. У першому разі держава встановлює ціни на акцизні товари, на продукцію базових галузей промисловості (вугілля, електроенергію та ін,), які переважно є державною власністю, надає державні субсидії, в тому числі цінові, встановлює договірні ціни на товари і послуги військового призначення тощо. У межах ЄС наддержавні органи встановлюють фіксовані ціни на сільськогосподарську продукцію, уніфікують транспортні тарифи, гармонізують податки, соціальні виплати та ін., що свідчить про пряме й опосередковане наднаціональне регулювання цін.

У межах окремих країн опосередковане регулювання цін здійснюють через механізм прискореної амортизації (до витрат виробництва в цьому випадку зараховують амортизаційні відрахування), встановлення податку на додану вартість, стимулювання експортної діяльності вітчизняних товаровиробників, надання їм пільгових кредитів тощо. Важливу роль в останні роки відіграє прийняття законодавчих норм "заборонного" технологічного регулювання. Так, у США прийнято рішення, що через кілька років питома вага шкідливих викидів автомобілів в атмосферу повинна значно знизитися, що змушує автомобільні корпорації вдосконалювати якість машин. Державне регулювання цін значно посилюється під час кризи.

Вперше з часу проголошення незалежності України уряд наприкінці 2003 р. дійшов висновку про необхідність державного регулювання цін. Проте, враховуючи домінування ідеології лібералізму в економіці, критичні виступи приватних бізнесових структур про неприпустимість адміністративного регулювання цін, уряд оголосив, що здійснюватиме насамперед моніторинг цін на ринках України. Останнім часом Антимонопольний комітет України опосередковано регулює ціни на комунальні послуги, обмежив намагання органів місцевої влади та приватних підприємств надмірно завищувати ціни на тепло- та електроенергію тощо.