Мотиваційний рівень періодизації. , Основи психології - Киричук О.В. Бібліотека українських підручників

Мотиваційний рівень періодизації.

Досвідний характер психології Відродження грунтувався насамперед на з'ясуванні рушійних сил людської поведінки, які тепер убачалися не в фаталістичному впливі ситуації, а в тому, що людина сама себе покладає й цим визначає свою долю. Психологія переходить на мотиваційний рівень.

Основна мотиваційна суперечність учинку полягає в тому, що мотивація одночасно виступає усвідомленою й неусвідомленою. В епоху Відродження було започатковано вивчення мотивації в цій її суперечності, що відповідало на ситуаційному рівні принципу залежності та незалежності ситуації від людини. Найяскравіше дана проблема поставлена й відповідно вирішена в XVII ст. Переживання усвідомленості вільної волі було оголошене ілюзорним (Б.Спіноза). ГЛейбніц створив оригінальне вчення про неантагоністичне відношення свідомого та несвідомого ("малі перцепції" та "аперцепція"). Неусвідомлене у вік Просвітництва прирівнювалося до неуцтва, тлумачилося як свідома омана темних людей, зокрема в питаннях релігії.

У гегелівській титанічній "Феноменології духу" — одному з найвагоміших психологічних творів усіх віків і народів — показана суперечлива єдність свідомого й несвідомого в процесі саморозкриття духу. Йому (духу) здається, що окремі форми свідомості є адекватним відображенням абсолюту (об'єктивно існуючого світу), але потім з'ясовується, що ця адекватність ілюзорна. Проте свідомість як феномен залишається одночасно феноменом неусвідомленим. Так розгортається співвідношення свідомого й несвідомого компонентів у мотиваційний період історії психології. У цьому смисл її феноменологічного руху.

Співвідношення свідомого та несвідомого компонентів у мотивації проходить такий шлях: творча інтуїція (Відродження), малі перцепції та аперцепція в лейбніцівському вченні (XVII ст.), феноменологічна єдність у психологічному вченні Гегеля (кінець XVIII — початок XIX ст.). Виходячи зі співвідношення свідомого та несвідомого компонентів, можна уявити лінії становлення мотиваційного принципу в його послідовних формах (імпульсивній, емоційній, розумово-емоційній, раціоналізованій, розумовій, інтуїтивній).. До цих форм мотивації була прикута увага Л.Валли, Б.Спінози, Ш.Лабрюйєра, Ф.Ларошфуко та ін. Суперечливість мотивації приводить до побудови теорій поведінки людини в бароканському дусі. За зовнішньою усвідомлюваною пристойністю приховується егоїстична тенденція, самолюбство, мотив самозбереження. Було збудовано "викриваючу" психологію, яка прийшла на зміну психології ідеалізованого духовного світу людини епохи Ренесансу.

Оскільки мотивація має двоїстий характер (чинити або не чинити, чинити так або інакше), остільки людині доводиться обирати, ставати на ту або іншу позицію (сторони мотивації). Виникає велика специфічна проблема психології Відродження — "боротьба мотивів" та самовизначення людини. Вона або губиться в схоластиці цієї боротьби (Панург зі славнозвісного роману Ф.Рабле), або формується в результаті переконання (провідні герої В.Шекспіра), щоб здійснити вчинок, вільний від "розірваної свідомості" (термін із гегелівської "Феноменології духу").

Прийняття рішення як особливий принцип мотиваційного рівня історії психології охоплює XVII ст. і період Просвітництва. Даний психологічний феномен передбачає взаємовідношення почуття, інтелекту й волі. Декарт, Спіноза особливо наголошували на емоційному й інтелектуальному компонентах прийняття рішення, протиставленого боротьбі мотивів. Вольовий аспект у прийнятті рішення охоплює вже першу чверть XIX ст. і пов'язується більшою мірою з філософським аналізом, ніж із психологічним (А.Шопенгауер та ін.).

Психологічний волюнтаризм проходить через усе XIX ст., і його родоначальниками можна вважати представників природничо-наукової психології Т.Рібо та психології свідомості В.Вундта. Прийняття рішення завершується, коли зникає, ліквідується боротьба мотивів, свідомість звужується до усвідомлюваної "точки", коли альтернатива обертається на мету, якої треба досягти за допомогою засобу. В цьому полягає основна суперечність учинкової дії.