Неоінституціоналізм. , Економічна теорія - Мочерний С.В Бібліотека українських підручників

Неоінституціоналізм.

Ця течія охоплює сукупність сучасних інституціональних концепцій про роль і еволюцію окремих інститутів (колективів) у пост індустріальному суспільстві та в умовах НТР, а також поведінку окремих індивідів у цих колективах. До таких інститутів належать передусім права власності корпорації, профспілки, держава та інші організації, правові, етичні, моральні, психологічні норми, за допомогою яких організовуються взаємини між людьми.

Основними різновидами неоінституціоналізму є техніко-економічний (Дж.-К. Гелбрейт, Р. Хейблоннер, О. Тоффлер та ін.) і соціально-правовий (Р.-Г. Коуз, А. Алчіан, Р. Познер, Дж.-М.-Дж. Б'юкенен та ін.).

Головні праці Гелбрейта: "Американський капіталізм. Концепція зрівноважувальної сили" (1952), "Нове індустріальне суспільство" (1967), "Начерки з теорії ризиків" (1970), "Економічні теорії та цілі суспільства" (1973) та ін. У першій праці Гелбрейт стверджує, що внаслідок концентрації економічної могутності в руках незначної кількості найбільших корпорацій капіталізм неспроможний здійснювати саморегулювання через механізм ринкової конкуренції і ця рушійна сила втратила своє значення. Велика корпорація певною мірою є монопольною силою і привласнює монопольний дохід. Регулятор сучасного капіталізму — зрівноважу вальна сила монополій-продавців і монополій-покупців, яка водночас виконує функцію досконалої конкуренції, її зростання посилює здатність економічної системи до саморегулювання, внаслідок чого зменшується необхідність у державному регулюванні, контролі та плануванні. Тому держава, антитрестівське законодавство не повинні стримувати утворення монополій (олігополій), а навпаки, сприяти їх зростанню. Винятком може бути лише стовідсоткова монополія. Державне втручання необхідне лише тоді, коли зрівноважувальні сили перестають бути ефективними.

Зіставляючи дію монополій-продавців і монополій-покупців, Дж.-К. Гелбрейт визнав, що зрівноважувальна сила покупця зникає із перевищенням пропозицією попиту, а також у разі створення абсолютної монополії покупця (наприклад, при закупівлі державою зброї та військових матеріалів). Він також зазначає, що у таких високо-монополізованих галузях, як автомобільна, тютюнова тощо, в немонополізованих або мало-монополізованих (сільське господарство, деревообробна промисловість та ін.), а також за інфляції зрівноважувальної сили не існує. Загалом теорія зрівноважувальної сили Гелбрейта — надто абстрактна схема, в якій правильні положення (про неспроможність ринкового саморегулювання економіки, про монополістичну природу гігантських корпорацій тощо) поєднані з нереальними проектами.

У праці "Нове індустріальне суспільство" Дж.-К. Гелбрейт розглядає корпорації як єдино можливі форми організації виробництва, діяльність яких спрямована на досягнення високої ефективності виробництва, виробництво високоякісних товарів і послуг та інші виробничі цілі. Досліджуючи еволюцію корпорації, він доходить висновку, що влада в ній поступово переходить від власників до так званої "техноструктури", до якої він зараховує широке коло осіб — від вищих менеджерів до управляючих нижчої ланки, техніків, науковців, спеціалістів, рекламістів та ін. Такий перехід зумовлений вимогами розвитку самої техніки і технології, необхідністю засвоєння цими категоріями працівників значної кількості різноманітної інформації. Концепція "техноструктури" є логічним продовженням ідеї Т. Веблена про поступовий перехід влади до інженерно-технічної інтелігенції, оскільки вона озброєна знаннями, необхідними виробництву і капіталістам-власникам. У теоретичному аспекті , це означає проголошення влади в сучасній корпорації атрибутом окремих елементів продуктивних сил (техніки, інформації), а в методологічному — проповідування принципу технологічного детермінізму — механічної залежності соціально-економічної сутності корпорацій від рівня розвитку техніки і технології. Однак науковці, техніки, спеціалісти з інформаційних систем виконують свої функції не як суб'єкти власників окремих факторів сучасного капіталістичного виробництва, а як суб'єкти процесу праці. Через підпорядкування процесу праці основній меті капіталістичного виробництва — максимізації і привласненню прибутку суб'єкти процесу праці стають носіями найманої праці, підпорядкованої власникам корпоративного капіталу. Водночас внаслідок визначальної ролі продуктивних сил у суспільному способі виробництва — єдності продуктивних сил і відносин економічної власності, їх взаємодії (взаємопроникнення, взаємодоповнюваності, взаємозаперечення), техніка, інформація істотно впливають на процес еволюції власності та влади, а носії цих факторів (передусім спеціалісти вищої кваліфікації) швидше просуваються службовими щаблями, виконують ширше коло функцій, але підпорядковані середній та монополістичній буржуазії. Частина з них внаслідок зростання

розмірів заробітної плати, інших виплат частково вливається до середньої, а вищі менеджери — до монополістичної буржуазії. Однак, після того як поступові кількісні зміни зумовлюють якісні зрушення (трансформацію в середніх і великих буржуа), вони із суб'єктів окремих факторів процесу виробництва, зокрема процесу праці, стають суб'єктами відповідно середньої та великої капіталістичної власності (а отже, можуть стати власниками малих, середніх і навіть частини великих капіталістичних підприємств), а внаслідок цього — і суб'єктами експлуатації найманої праці. Менеджери вищої ланки починають самі використовувати працю інших науковців, інженерів, техніків.

Корпоративний сектор економіки Дж.-К. Гелбрейт називає "плануючою" системою. Крім того, регулюючу діяльність у масштабі всього суспільства здійснює держава. Тому, на думку Гелбрейта, планування приходить на зміну ринковим відносинам. Водночас недостатньо аргументованими є його твердження про обмеження влади багатих, про революцію в доходах через механізм перерозподілу податків. Доказовіша теза Гелбрейта про створення у США та в інших розвинутих країнах суспільства достатку (в якому, однак, мільйони людей живуть нижче офіційно встановленого рівня бідності).

У праці "Економічні теорії та цілі суспільства" Гелбрейт гостро критикує неокласичний напрям політичної економії за консерватизм мислення щодо механізму ринкового саморегулювання економіки. Зокрема, він обґрунтовано зазначає, що аналіз неокласиками економіки як сукупності пов'язаних ринком господарських одиниць, де споживач панує над виробником, цілком відірваний від життя. Підтримуючи позицію Кейнса, Гелбрейт водночас критикує посткейнсіанців за спроби довести, що рівновага економічної системи може бути досягнута через штучне підвищення державою сукупного попиту. Неокласичний напрям також ігнорує такі три соціальні інститути позаринкових сил, як великі корпорації, державу і профспілки. Гелбрейт заперечує тезу неокласиків про споживачів як господарюючих суб'єктів, стверджуючи, що насправді функції споживачів виконує сім'я. Головним господарюючим суб'єктом він вважає корпорацію, яка через ринок диктує умови споживачеві (протилежні ідеї висували неокласики), створює ринок на нові товари, формує попит на них, встановлює свої закони для ринку. Аргументованою є думка Гелбрейта, що на багатьох ринках можуть панувати кілька фірм, які колективно здійснюють свою владу, — олігополії. Але трактування корпорації як рушійної сили розвитку економічної системи однобічно характеризує рушійні сили економічної системи, оскільки проігноровано її важливі суперечності, проблеми взаємодії власності і влади.

Дж.-К. Гелбрейт пропонує реформувати економічну систему в напрямі "нового прагматичного соціалізму", який передбачає насамперед посилення регулюючої ролі держави (разом із "плануючою" системою). Необхідність поширення такого соціалізму засвідчує наявність відсталих галузей економіки (транспорт, медичне обслуговування, житлове будівництво тощо). Проте він вважає недоцільним перетворення існуючих форм власності (крім корпорацій військово-промислового комплексу) на державну. Такий варіант соціалізації економіки — одна з моделей змішаної економіки. Водночас дослідник наголошує на необхідності перерозподілу доходів на користь бідних верств населення через механізм прогресивного оподаткування, підвищення мінімальної заробітної плати.

Якщо екстраполювати висновки концепції "техноструктури" на рівень макроекономіки, то влада, а отже, й власність у сучасному капіталістичному суспільстві перейшла до рук науковців. Такий різновид техніко-економічного неоінституціоналізму втілено в концепції постіндустріального та інформаційного суспільства американських економістів Д. Белла та О. Тоффлера. На думку Р. Хейблоннера, науково-технічна інтелігенція поступово вийде з-під влади капіталістів і управлятиме розвитком суспільства відповідно до власних інтересів і світогляду. Це можливо, але не в межах капіталістичного способу виробництва.

Основною суперечністю постіндустріального суспільства О.Тоффлер вважав протистояння між представниками "другої" і "третьої" хвилі, тобто індустріалістами і постіндустріалістами. Відомий американський учений в теорії управління П. Дракер такою суперечністю називав конфлікт між працівниками інтелектуальної сфери та неосвіченими масами. Цим тлумаченням притаманні переважно ті самі недоліки, про які йшлося при характеристиці концепції постіндустріального суспільства.

Соціально-правова форма неоінстуціоналізму представлена теоріями прав власності, суспільного вибору, трансакційною теорією організацій та ін. Зокрема, в теорії прав власності зроблено спробу виявити взаємозв'язок між правами власності, трансакційними витратами і зовнішніми ефектами. Оскільки трансакційні витрати (передусім на пошук інформації) існують завжди, то різні, як правило, нерівноцінні варіанти розподілу прав власності зумовлюють різні за розмірами зовнішні ефекти. Водночас трансакційні витрати створеної для ефективнішого використання людських можливостей фірми нижчі порівняно з витратами на виготовлення товарів без організації, фірми (підприємства). Повніше інформаційне забезпечення фірми зменшує зовнішні невизначеності, дії (ефекти). Розглядаючи питання оптимізації розмірів фірми, Р. Коуз вважає, що така оптимальність визначається межею, на якій витрати через механізм ринкової координації (після цієї межі вигіднішим є ринок) дорівнюють витратам централізованого контролю (до цієї межі вигідний централізований контроль).

Сама власність розглядається як група прав власності на використання ресурсів, передусім обмежених, а контрактні відносини — як ефективні засоби обміну такими групами прав власності. Крім того, заперечується (за Алчіаном) трактування ресурсів як об'єкта власності. Такий підхід означає необгрунтоване ігнорування кількісного аспекту економічної власності; якісного аспекту цієї категорії, а отже, власності як економічної категорії загалом; звужене юридичне тлумачення власності; відсутність комплексного соціологічного підходу до власності (виокремлення в ній не лише економічного, а й соціального, політичного та інших надбудовних аспектів). Частково цей недолік усунуто в працях Д. Норта, який вважає, що політичним системам властиво створювати неефективні права власності в інтересах осіб, які зосередили у своїх руках владу. В концепції суспільного вибору (за Дж.-М.-Дж. Б'юкененом) стверджується, що коли раціонально мислячий індивід прагне отримати найкращий результат від своєї діяльності (у тому числі громадської), то вдосконалення економічної політики уряду залежить передусім від структури законів, через які демократично організована система може впливати на цю політику, а склад самого уряду не має особливого значення. Такий підхід істотно недооцінює роль особистісного фактора і суперечить прогресивним ідеям неоінституціоналізму.

Відмінність неоінституціоналізму від інституціоналізму щодо методології полягає в тому, що об'єктом дослідження передусім є поведінка окремих індивідів у межах традиційних інституціональних структур та пристосування до цих структур (корпорацій, профспілок, держави) певних суспільних норм і правил (правових, етичних та ін.), а не самих структур, спрямованих на захист інтересів індивідів. Так, Д. Норт стверджував, що інститути лише формують можливості, якими можуть скористатися громадяни, а через маніпулювання спонуками стосовно організацій (які зрощуються з інститутами) індивіди можуть впливати на зміну інститутів. Якщо дві сторони уклали контракт і за зміни цін намагаються переглянути його умови, вони можуть погодитися на відповідні витрати, що позначиться на еволюції загальних норм і правил. Принципових відмінностей між трансакційною (найповніше розробив О. Вільямсон) та інституціональною концепціями не існує.

Раціональною є ідея неоінституціоналізму, що аналіз економічної системи лише з боку раціонально1 мислячого індивіда обмежений і необхідно враховувати дії організацій людей, наприклад, товариств споживачів.

Недоліком соціально-правової форми неоінституціоналізму є звужений підхід і характеристика діяльності індивіда в межах організацій та певних інститутів, тобто зведення такої діяльності передусім до набуття прав власності, а отже, ігнорування соціально-економічної форми індивідів (перебування більшості з них у межах корпорації як найманих працівників, у межах держави — як платників податків та об'єктів соціально-економічної політики держави тощо). Водночас така характеристика перестає бути обов'язковою в процесі діяльності індивіда в межах політичних установ (партій, міської ради та ін.), громадських установ (клубів, спортивних об'єднань, церков та ін.), доповнюючою в межах загальноосвітніх установ (шкіл, університетів, закладів професійної освіти). Зосереджуючи увагу на правах власності, представники неоінституціоналізму необгрунтовано абстрагувалися від економічного аспекту власності, від економічної влади в суспільстві тощо, дотримуються багатьох постулатів позитивної економічної теорії; основних неоінституціональних концепцій (прав власності, агентських відносин, трансакційних витрат); ґрунтуючись на неокласичних постулатах людини економічної, не враховують (або враховують лише частково) інші індивідуальні інтереси, а тому неспроможні дати комплексну соціологічну характеристику основних мотивів людської діяльності в межах неоднорідних організацій та їх впливу на ефективність. Трактування інститутів лише як результату дії відокремлених індивідів (на основі принципу індивідуалізму, що означає відсутність комплексного аналізу їх виникнення і розвитку з боку передусім суспільного способу виробництва, а також соціальних відносин) теж не можна вважати правильним. Необгрунтованою є теорема Коуза про те, що перерозподіл прав власності не впливає на алокацію (розподіл) ресурсів. Відсутній у його працях комплексний аналіз механізму взаємодії прав власності різних індивідів.