Формування Київської Русі, Історія України - Лазарович М.В. Бібліотека українських підручників

Формування Київської Русі

У той час як Руська земля розвивалася й міцніла, на півночі, у Славії, розгорялися внутрішні чвари. Для їх подолання на місцевий престол у 862 р. було запрошено норманського (за іншою версією, прибалтійсько-слов'янського) князя Рюрика. Прибувши разом зі своїми братами Синеусом і Трувором (окремі історики вважають їх вигаданими персонажами) та військовою дружиною, новий правитель заходився підпорядковувати собі ворогуючі племена. У 879 р. Рюрик помирає і влада переходить до його малолітнього спадкоємця Ігоря. Хоча насправді фактичним правителем був опікун останнього — воєвода Олег.

У 882 р. Олег організував похід на кривичів, головним містом яких був Смоленськ, а тоді, підступно вбивши київського князя Аскольда, заволодів і Києвом. Цілком імовірно, що північним завойовникам сприяла місцева язичницька опозиція, яку не влаштовувала здійснювана Аскольдом політика християнізації і яка сподівалася за допомогою язичника Олега зміцнити своє становище. Це був, по суті, династичний переворот, коли замість династії Києвичів, яка зійшла з історичної арени, з'являється династія Рюриковичів, оскільки формальним правителем вважався Ігор Рюрикович.

Зутвердженням Олега у Києві вплив Руської землі, що об'єднувала Київщину, Переяславщину, Чернігівщину, поширюються на інші, в т. ч. й північні території. Формується "Руська земля" у широкому значенні. У зв'язку з тим, що центром держави впродовж століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі (вживаються також назви Давньоруська держава, Русь-Україна, Київська держава, Давня Русь. Самі ж тодішні мешканці називали свою державу "Руссю" або "Руською землею", себе, її населення, збірним етнонімом "русь", а кожного зокрема — "русином").

Об'єднання південного і північного державно-політичних осередків породило проблему, дискусії навколо якої тривають і сьогодні: яке з них стало основою формування Київської Русі? На думку дослідників, вони можуть бути вирішені лише на користь Півдня, оскільки південноруські землі у VIII—IX ст." на сто — двісті років випереджували в соціально-економічному та культурному розвитку північні. Цей факт, як і те, що первісним територіальним осередком (ядром) Київської Русі була Наддніпрянщина ( "Руська земля" у вузькому значенні), дали підстави М. Грушевському вважати Київську Русь давньоукраїнською князівською державою, ототожнюючи Україну з Руссю. Цієї думки дотримуються і сучасні українські історики.

Щодо Російської (Московської) держави, то вона, на думку відомого російського дореволюційного історика В.Ключевського (в цьому його підтримує с у час ний російський історик Н. Ільїна ), бере свої корені не з південного, а з північного ранньо-державного об'єднання з центром у пізнішому Новгороді (заснований у X ст.), а також на території Волго-Окського межиріччя, населення якого було неоднорідним за своїм етнічним складом. "Великоросійське плем'я, — пише В. Ключевський, — було справою нових різноманітних впливів, притому у краї, що лежав поза старою корінною Руссю й у XII столітті був більш інородницьким, ніж російським, краєм. Умови, в які колонізація ставила російських переселенців в області середньої Оки й верхньої Волги, були двоякі: етнографічні, викликані до дії зустріччю російських переселенців з інородцями в межиріччі Оки-Волги, й географічні, в яких позначилася дія природи краю, де відбулася ця зустріч. Так, в утворенні великоросійського племені спільно діяли два фактори: суміш племен і природа країни".

Отже, Київ, колонізуючи північно-східні і північні території, розширюючи східнослов'янські землі у цьому регіоні за рахунок територій, які займало угро-фінське населення, та утворюючи там удільні князівства, відігравав роль метрополії та цивілізаційного центру стосовно останніх.

Князювання Олега в Києві (882—912) характеризувалося послідовною і наполегливою політикою інкорпорації (від лат. Incorporatio — включення до с кладу) слов'янських і неслов'янських племен Східної Європи до складу Руської держави. Влада Києва поширилася не лише на полян, древлян і сіверян, але й на ільменських (новгородських) слов'ян, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, неслов'янські племена чудь і меря. Якщо Руська земля являла собою федерацію племен, то натомість з'являлася централізована держава із самодержавною формою правління. Приєднані землі одразу ж обкладалися даниною (хутро, шкіри, мед, інші продукти), первісною формою якої було полюддя (від "ходіння по людях"). Тривалий час збирання данини мало хижацький, стихійний характер, оскільки її розміри, місце і час збирання заздалегідь не визначалися. Місцеве населення мало також постачати військо під час воєнних походів, на нього поширювалася князівська влада. Для придушення сепаратистських проявів з боку місцевої племінної верхівки тут будували "городи", де розміщувалися гарнізони під керівництвом визначних дружинників — "світлих бояр".

Важливу роль на початковому етапі розвитку Русі-У країни продовжували відігравати воєнні походи за межі її території. З цього правляча еліта мала великий зиск, а сама молода держава стверджувала свій престиж на міжнародній арені. Основним напрямком закордонних воєнних походів залишалася Візантія — багата держава, яка до того ж була одним з торгових центрів, де Русь збувала свою продукцію і з якою, відповідно, потребувала вигідних торгових угод. Проте після династичного перевороту в Києві Візантія фактично перестала виконувати умови договору, укладеного ще з князем Аскольдом. Тому, щоб примусити візантійського імператора відновити виплату Русі данини, Олег на чолі 80-тисячного війська у 907 р. здійснив успішний похід на Константинополь (деякі історики вважають, що опис цього походу належить до часів Аскольда) і домігся вигідного для своєї держави договору. Окрім значних дарів війську, Візантія мала платити Русі щорічну данину, надавати руським купцям право безмитної торгівлі, утримувати їх у столиці за свій рахунок протягом шести місяців, а послів — увесь час їхнього перебування у Константинополі, забезпечити русинів усім необхідним при поверненні додому. За це Русь зобов'язувалася допомагати Візантії в боротьбі з арабами та іншими кочівниками. У 911 р. договір між Візантією і Руссю було поновлено. Це сприяло утвердженню Київської держави як рівноправного партнера імперії.

Активною була політика Русі за князювання Олега й на Сході. Ще у 884 і 885 pp. було здійснено походи на хозар і звільнено від їхньої влади східних сіверян і радимичів. У 909—910 pp. відбулися воєнні виправи руських дружин на Каспійське узбережжя, у 912 р. — на Закавказзя. За одною з версій, в останньому з походів і загинув київський князь Олег.

Будівництво держави продовжив князь Ігор (912—945). Київська Русь у той час все ще залишалася недостатньо консолідованою й організаційно завершеною. Центральна влада в землях племінних княжінь була слабкою, часом формальною, а система управління, стягання данини ("полюддя" ) й судочинства — примітивними і діяли час від часу, коли наїжджали княжі дружинники з Києва . Могутні племінні об'єднання намагалися зберегти автономію, а їхня верхівка багатство і владу. Тому вже з самого початку свого правління нащадок Рюрика змушений був докласти чимало зусиль, щоб завоювати волелюбних уличів і древлян, які відмовилися підкорятися київському князю і сплачувати данину. Правда, уличі лише формально визнали владу Києва і згодом мігрували у Подунав'я.

Продовжуючи традиційну для своїх попередників зовнішню політику, Ігор здійснив кілька походів на Візантію, яка, очевидно, не дотримувалася умов договору 911р. Перший з них у 941 р. не вдався. Візантійці застосували для захисту "грецький вогонь" (суміш смоли, сірки, селітри, горючих олій), який не можна було погасити водою. Воїни Ігоря злякалися, багато з них кидалися в море, щоб не згоріти у човнах, але затонули в морських хвилях. Залишки русинів з великими труднощами повернулися додому. Не змирившись із невдачею, Ігор 943 р. вчинив новий, ще масовіший похід на Константинополь. Однак візантійському урядові пощастило владнати справу миром. 944 р. було укладено русько-візантійську угоду, що стала кроком назад порівняно з договором Олега. Вона хоча й підтверджувала основні торговельні інтереси Русі на ринках Візантії, одночасно містила й деякі обмеження, зокрема, Ігор змушений був зректися володінь у гирлі Дніпра і на узбережжі Чорного моря, руські купці втрачали право безмитної торгівлі, руські воїни мусили обороняти кримські володіння Візантії від кочівників тощо.

На східному зовнішньополітичному відтинку Ігор з перемінним успіхом здійснював походи на Каспій та в Закавказзя, вів боротьбу проти хозарів, прагнучи закріпитися на східних торгових шляхах. За його князювання на південних рубежах держави з'явилися тюркомовні кочові племена печенігів, що протягом багатьох десятиліть завдавали значної шкоди її економічному і культурному розвиткові. Нерідко печенізькі набіги на Русь заохочувалися Візантією, яка не була зацікавлена у зміцненні Київської держави та зростанні її впливу на міжнародній арені.

Правління Ігоря закінчилося, як і почалося, повстанням древлян. Розлючені непомірною даниною, вони у 945 р. розгромили київську дружину, а самого князя, прив'язавши до двох нагнутих дерев і відпустивши їх, розірвали на двоє .

Після смерті Ігоря влада перейшла до його вдови княгині Ольги (945—964), найімовірніше, слов'янки за походженням, яка правила Київською Руссю до змужніння сина Святослава і виявила себе розумною, енергійною і далекоглядною державною діячкою. Насамперед вона жорстоко помстилася за вбивство свого чоловіка, знищивши понад 5 тис. древлян і спаливши їхню столицю Іскоростень. Водночас, щоб запобігти новим народним виступам, Ольга здійснила ряд важливих реформ. Вони були спрямовані на впорядкування збирання данини (встановлювалися норми — "уроки", призначався час і пункти збирання — " погости ", в які звозилася данина), регламентацію повинностей залежного населення, створення осередків центральної князівської влади на місцях. Адміністративна і судова системи поширювалися на всі підвладні Києву землі племінних княжінь. За правління Ольги зростає вплив слов'ян при князівському дворі.

На міжнародній арені княгиня Ольга, на відміну від своїх попередників, намагалася зміцнювати становище держави не воєнним, а дипломатичним шляхом. З цією метою вона у 946 р. (за іншими даними — у 957) здійснила візит до Константинополя, де була прийнята імператором Константином Багрянородним і патріархом. Вчені висловлюють припущення, що на цей час Ольга вже прийняла християнство і вела переговори, щоб зробити його державною релігією (за що після смерті була канонізована церквою (тобто возведена у ранг святих)). Княгиня також прагнула встановити з Візантією династичні зв'язки, одруживши Святослава з донькою імператора, але зазнала невдачі. Це підштовхнуло її до активізації дипломатичних відносин з іншими країнами, насамперед Німеччиною, з якою вона у 959 і 961 pp. обмінювалася посольствами. Очевидно, що зв'язки з останньою мали стати своєрідною противагою до зарозумілої Візантійської імперії, котра нерідко ігнорувала інтереси Київської держави.

У 964 р. у свої великокнязівські права вступив Святослав Ігоревич (964—972), який з молодих років перебував у військових походах. Він останній з київських князів, що так наполегливо, вперто проводив експансивну політику за оволодіння Чорним морем і прилеглими до нього землями. У походи Святослав не брав ні возів, ні військового обозу, навіть казана, щоб варити їжу, а пік м'ясо на розжареному вугіллі. Не мав і намету, а спати лягав просто неба, поклавши під голову сідло. Не любив підступності і зради. Йдучи війною на інші країни, наперед повідомляв: "Іду на вас!"

На першому етапі князювання Святослав спрямував свою військову активність на Схід. Протягом 964—967рр. він включив до складу Київської Русі в'ятичів над Окою, підкорив на Північному Кавказі ясів і косогів, оволодів Таманським півостровом, започаткувавши там Тмутараканське князівство, переміг волзьких булгар, у 968 р. остаточно розгромив Хозарський каганат, що заважав нормальній діяльності українських купців на Близькому Сході. Кордони Давньоруської держави розширилися до Волги і Чорного моря. Однак ці успіхи, як згодом виявилося, були тимчасовими. Ліквідація Хозарії відкрила шлях на Русь кочовим племенам, насамперед печенігам, які зуміли блокувати торговельні шляхи на схід, підпорядкувавши собі південноруські степи.

У другій половині свого правління Святослав цілком зосередив увагу на Балканах. Приводом стало запрошення візантійським імператором Никифором Фокою, занепокоєним успіхами Русі на Сході, допомогти йому в боротьбі проти Болгарії. Цим Візантія надіялася послабити двох своїх могутніх суперників на Балканах, зіштовхнувши їх між собою, а також завадити руській експансії на підконтрольні їй землі у Північному Причорномор'ї. Однак надії візантійської дипломатії не справдились. У 968 р. Святослав, завдавши поразки болгарам під Доростолом, здобув 80 подунайських міст і зробив Переяславець своєю резиденцією. Стало очевидним, що він не збирається покидати Балкани, незважаючи на тиск і натяки Константинополя. Останній, не на жарт стурбований таким перебігом подій, негайно відновив дружні відносини з Болгарією і одночасно намовив печенігів напасти на Київ.

Дізнавшись про облогу столиці печенізькими ордами (968 р"), Святослав змушений був покинути Болгарію і рятувати Київ. Однак він не збирався відмовлятися від балканських завоювань. Маючи намір перетворити Київську Русь у наймогутнішу державу Європи, князь Святослав навіть планував перенести її столицю з Києва у Переяславець-на-Дунаї. Багата Болгарія повинна була стати складовою його імперії. Пониззя Дунаю і Чорне море відкривали найкращі умови для міжнародної торгівлі, а отже, й до процвітання держави. Сюди стікалися товари з різних країн: з Візантії привозили золото, дорогі тканини, вино, південні овочі, з Чехії — срібло, Угорщини — коней, Русі — хутро, віск, мед, рабів (полонених).

Перед тим як вернутися у Подунав'я, Святослав, дбаючи про територіальну цілісність Київської Русі, провів адміністративну реформу. У трьох ключових землях держави він призначив намісниками своїх синів: старшого, Ярополка, посадив на час власної відсутності у Києві, молодшого, Олега, — у новому центрі нещодавно приєднаної Деревлянської землі Овручі, а позашлюбного сина Володимира, народженого, ймовірно, від древлянської князівни Малуші, послав правити від свого імені до Новгорода Великого, схильного до сепаратизму. Цим Святослав продовжив справу своєї матері щодо консолідації держави та започаткував важливий процес утвердження єдиної княжої династії на всіх землях Київської Русі.

У 969 р. Святослав вирушив у другий похід на Балкани. Незважаючи на початкові успіхи, в результаті яких руське військо не тільки повернуло собі втрачені позиції у Болгарії, але й просунулося вглиб Візантійської імперії, він закінчився невдачею. Навесні 971 р. переважаючі сили нового візантійського імператора Іоанна Цимісхія при невизначеній позиції болгар змусили Святослава піти на переговори. За мирною угодою Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму й на Дунаї. Візантія зобов'язувалася безперешкодно пропустити русинів з Балкан, забезпечивши їх при цьому харчами.

Повертаючись 972 р. додому, руська дружина в районі Дніпровських порогів потрапила у засідку печенігів, що діяли за вказівками підступної Візантії, і була розбита. У битві загинув і сам Святослав. Сповнилися пророчі слова киян, звернені до Святослава: "Чужого шукаючи, своє згубиш". В історії України цей князь займає почесне місце під іменем Святослава Завойовника.

Отже, Русь-Україна, досягнувши воєнної могутності завдяки походам київських князів, насамперед Святослава, значно зміцнила свої міжнародні позиції, ставала динамічним воєнно-політичним чинником, що реально впливав на перебіг політичних подій у світі. У той же час розширення кордонів Київської Русі таїло в собі велику небезпеку, бо вело до відтоку значних людських, матеріальних, духовних ресурсів, що спрямовувалися на колонізацію нових земель, і тим виснажувало державу.