СЕНЕКА Луцій Линей (бл. 5 до н.е. — 65 н.е.), Філософія історії Бібліотека українських підручників

СЕНЕКА Луцій Линей (бл. 5 до н.е. — 65 н.е.)

— римський філософ, художник слова і державний діяч, представник пізнього стоїцизму. Народився у вельможній сім'ї ритора Марка Аннея Сенеки; спочатку навчався риторському фахові, пізніше — філософії, став послідовником римського стоїка Посідонія. Був вихователем римського імператора Нерона, обіймав високі державні посади. Проповідував аскезу і бідність, проте домагався, використовуючи своє становище при дворі, подарунків грошима, палацами, маєтками, садами тощо; зібрав величезне, дивовижне для його сучасників багатство. Втім, впавши у немилість, С. прохав Нерона забрати назад ці подарунки, оскільки йому досить своєї філософії. Звинувачений як учасник у змові й державній зраді, був змушений вкоротити собі віку. Зі спадщини С. збереглися такі праці: "Моральні листи до Луцілія", "Про добродіяння", "Про милосердя", "Дослідження про природу", "Про щасливе життя", "Про провидіння", "Про душевний спокій", "Про дозвілля", "Про подяку", "Трагедії". Світогляд С. досить суперечливий; заснований на ідеях раннього грецького стоїцизму. У ньому виявляється також вплив інших традицій — кінічної, платонівської, епікурейської. Крім того, положення С. у царині філософської теорії моралі далеко не завжди були практичними регулятивами його власних дій і поведінки. Центральним смисловим вузлом філософського вчення С. є моралістика; саме етика, а не логіка чи фізика, посідає у нього чільне місце серед трьох означених основних складових стоїчної філософії. Мудреця, що у своїй практичній життєдіяльності послідовно керується моральними імперативами (такий трапляється, за С, раз на півтисячоліття), він розглядає не стільки як рідкісний випадок, скільки як своєрідний етичний ідеал, що досягається зрештою лише асимптотично. Звідси твердження про невичерпність і нескінченність морального вдосконалення. Водночас він, на противагу усталеній стоїчній традиції, не схильний до визнання нездоланної прірви між мудрецем і всіма іншими людьми, що нібито нагадують божевільних, нехтуючи приписами моралі. Моральним поступом, е, за С, вже самі по собі активні, а тим більше послідовні намагання досягти зрушень в реалізації означеного ідеалу. Цей непростий і багатощабельний процес він називав сходженням душі до бога. Душа є для С, як і для інших стоїків, пневмою. Він вважав її розумною, обмежуючи, втім, її розумність нерозумними афектами. Звільнення від таких афектів і досягнення стану самодостатності, самототожності й незворушності людського духу якраз і становить асимптотично здоланний шлях до справжньої, заснованої на моральних максимах, досконалості. Саме тому душа, зазвичай, є полем постійної боротьби ницого й високого, досконалого й недосконалого, злетів і падінь, добра і зла, праведності й гріха. Загалом для цього шляху типовішими є зануреність у зло і гріх, слабкість і безпорадність, послідовний же поступальний рух до чеснот є скоріше винятком, а не правилом. Людські недосконалість, безпорадність і слабкість С. чи не перший з античних мислителів фіксує із співчуттям, щирою зацікавленістю, гострим бажанням допомоги й спокути. Цим, а також тлумаченням божественного милосердя як єдиної запоруки спасіння, моралістика С. передхоплює християнську етику, а подекуди є дотичною до неї. У власному ж вченні про релігію С. поєднує традиційний язичницький пантеїзм з новими ідеями монотеїзму. Тому бога він тлумачить як вогонь і водночас як ідею, вищий творчий розум. Бог, доля, божественна воля ототожнюються С з космосом та його всезагальними й вищими законами, що пізнаються людиною, забезпечуючи тим самим її свободу. Космос є, за С, єдиним, гармонійним і цілісним містом богів і людей, з властивим йому коловоротом стихій, періодичними всесвітніми пожежами і потопами. Крім подібного язичницького пантеїзму, з ранніми стоїками С. поєднує і своєрідний панпсихізм, зумовлений визнанням всезагальної пневми, що спричинює одухотворення й обожествення не тільки небесних світил, а й усього піднебесся, включаючи Землю. Водночас його пантеїзм уже не такий чіткий і послідовний, як у попередніх стоїків, боги вже не просто ототожнюються з природою та її законами, а постають чи не більшою мірою як їх творці. Для соціально-політичних поглядів С. властива космополітична зверхність до націоцентричних моментів життєдіяльності держави та суспільства і водночас визнання гріховним презирства до них, оскільки земна спільнота є частиною й уособленням спільноти космічної. Членами цього єдиного космічного цілого є, за С, всі люди, і вони рівноправні. Проте, декларуючи, наприклад неприпустимість гноблення та дискримінації рабів, С. насправді ставився до них презирливо, вважаючи принизливим будь-яке ремесло і визнаючи гідною людини лише вільну духовну творчість, а за вищу доброчинність — вірність самому собі. Завдяки С. вплив ідей стоїцизму на подальше не тільки духовне, а й політичне та й загалом культурне життя пізнього Риму і, зрештою, на християнство був досить тривалим і відчутним.