Музичне, театральне, образотворче мистецтво, Історія України - Лазарович М.В. Бібліотека українських підручників

Музичне, театральне, образотворче мистецтво

Помітне місце в культурному житті міжвоєнного часу належало мистецтву. Інтенсивно розвивалася музика: пісенна творчість, хорова і симфонічна, оперна і балетна. Чимало талановитих творів українських композиторів увійшли в скарбницю як національної, так і світової музичної культури. Великий творчий вклад у її розвиток внесли Л. Ревуцький, В. Лятошинський, М. Вериківський, Г. Верьовка, К. Данькевич та ін.

У Галичині свою подвижницьку працю продовжував визначний представник української музичної культури XX ст. В. Барвінський. У 1930-х роках він написав увертюру до опери "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці" ("Маруся"), створив кантату "Наша пісня, наша туга" на слова С. Черкасенка, працював над обробкою народних пісень і наспівів, склав збірку 38 українських народних пісень для фортепіано. Тоді ж виникли фортепіанна збірка колядок і щедрівок, а також популярна збірка з 20 дитячих п'єс. У1937—1939 pp. у Львові видавали журнал "Українська музика", до редколегії якого входив і В. Барвінський. У цьому журналі, а також в іншій періодичній пресі, були надруковані його музичні праці.

Вдосконалювали майстерність виконавські колективи, серед яких широковідомими були хорова капела "Думка", капела бандуристів та багато ін. Велике значення для розвитку музичного мистецтва, підготовки висококваліфікованих мистецьких кадрів мало відкриття у 30-х роках Київської, Харківської та Одеської консерваторій.

Значну роль у розвитку української культури відіграв театр. Незважаючи на різні художні смаки, його представники вишукували такі шляхи розвитку сценічного мистецтва, які б найбільше задовольняли запити суспільства. У республіці створювалися десятки професійних та аматорських театрів.

В українському театрі працювали такі прославлені корифеї сцени, як П. Саксаганський, М. Садовський. їм на зміну прийшла плеяда середніх за віком і молодших майстрів — О. Сердюк, Н. Ужвій, 0. Ватуля. А. Бучма, ІО. Шумський, І. Паторжинський, О. Петрусенко, М. Гришко та багато ін.

Становлення й розвиток українського театральною мистецтва нерозривно пов'язані з акторською та режисерською діяльністю Гната Юри. Він один із засновників, а з середини 20-х років — незмінний керівник драматичного театру ім. І. Франка.

Видатним діячем українського театру був Лесь Курбас — енциклопедично освічений і високообдарований новатор, людина надзвичайного таланту, митець, теоретик і педагог. Його акторська і особливо режисерська творчість — яскрава й водночас драматична сторінка в історії вітчизняного театрального мистецтва. Прагнучи вивести український національний театр із рутини і провінціального тупика, Лесь Курбас ще у 1922 р. організував унікальний театральний колектив під назвою "Березіль" — своєрідний експериментальний центр, метою якого було оновлення національного театру.

Долаючи штучні перешкоди, театральне мистецтво в Україні розвивалося. Наприкінці 30-х років тут працювало понад 80 театрів.

Значного розвитку в міжвоєнний період набуває кіно. Зокрема, в 1922 р. в Одесі розпочала діяльність кіностудія, яка випустила фільми "Остап Бандура", "Укразія", "Тарас Шевченко" та ін. У Києві 1928 р. побудовано одну з найбільших на ті часи кіностудій. На екранах з'являються перші фільми геніального режисера Олександра Довженка — "Звенигород", "Арсенал", "Земля", які принесли йому всесвітню славу (у 1968р. Міжнародне журі включило кінокартину "Земля" (1930) у список 12 найкращих фільмів світового кіно). Але панівні позиції в радянському кінематографі належали іншій продукції — агіткам, що вихваляли героїв громадянської війни, боротьбу з "ворогами народу", "нове щасливе життя" тощо. Саме вони, пропагуючи " соціалістичний спосіб життя", фальсифікували історичну пам'ять багатьох поколінь народу, міфологізували їхню свідомість.

Різноманітні творчі й організаційні процеси відбувалися у середовищі художників. Утворювалися асоціації та групи, в яких точилися ідейно-мистецькі суперечки між представниками різних напрямів. Плідно працювали художники старшого покоління — М. Бойчук, І.Їжакевич, Ф. Кричевський, М. Самок и ш та ін. На межі 20—30 років вагомо заявляли про себе митці молодшого покоління — М. Дерегус, В. Костецький, А. Петрицький, скульптори — В.Іванов, М. Лисенко, графік В. Касіян та ін. Основоположником такого модерністського напряму в живописі, як супрематизм, в якому зображення складалося зі сполучень найпростіших геометричних фігур став К. Малевич.

Традиції народного мистецтва розвивали І. Гончар, М. Приймаченко, О. Саєнко, інші майстри, твори яких вражали своєю неповторністю та самобутністю.

У Західній Україні плідно працювали такі художники, як І. Труш, О. Кульчицька, А. Монастирський, О. Курилас та ін.

У розвитку скульптури головний акцент робився на її пропагандистських, ідеологічних можливостях. Зносилися пам'ятки минулого. Натомість повсюдно встановлювалися монументи Маркса, Енгельса, Леніна, інших більшовицьких вождів. Серед безперечних здобутків цього часу — пам'ятники Т. Шевченку в Харкові, Києві й Каневі за проектом скульптура М. Манізера та Г. Сковороді в Лохвиці роботи І. Кавалерідзе.

Найвідомішими архітектурними спорудами стали Меморіальний музей Т. Шевченка на Тарасовій горі в Каневі (архітектори В. Кричевський і П. Костирко), стадіон "Динамо" (В. Осьмак),будинки Верховної Ради (В. Заболотний) і Раднаркому (І. Фомін і П. Абросимов), залізничний вокзал (С. Вербицький) у Києві та ін.