Походження слов'ян та їх розселення на території України, Антське об'єднання, Історія України - Лазарович М.В. Бібліотека українських підручників

1.3. Походження слов'ян та їх розселення на території України

Сучасні українці є однією з гілок історичного слов'янства, походження і етногенез якого на сьогодні остаточно не з'ясовано. Про нього можна говорити лише в загальних рисах, використовуючи дані різних наук: історії, археології, лінгвістики, етнографії, антропології тощо. Значна частина науковців схиляється до думки, що свої початки слов'янський світ бере ще у бронзовому і ранньозалізному віках (И—І тис. до Н. X.). Вперше про слов'ян-венедів (венетів) згадують римські автори І—II ст. після Н. X. Пліній Старший, Тацит, Птолемей. З VI ст. про слов'ян дещо ширше говорять візантійські історики Прокопій Кесарійський, Менандр Протиктор, Маврикій Стратег та ін. Готський хроніст Йордан повідомляє, що вони походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто на рубежі нової ери слов'яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угро-фінами. Як видно з аналізу писемних джерел, вони займали райони Вісли, Дністра, Прип'ятського Полісся, сягали Верхнього Подніпров'я. На поч. нової ери завершився поділ слов'янської спільноти на дві групи: східну і західну. У V—IX ст. частина слов'ян переселилася на Балканський півострів, де утворилася південнослов'янська група.

Антське об'єднання

Східні слов'яни, що жили на землях сучасної України, на поч. І тис. об'єдналися в державну формацію антів (етнонім "анти", на думку лінгвістів, іранського походження і означає людей, що перебувають на окраїні,рубежі), яка займала територію між Дністром і Дніпром, а в період найвищого свого піднесення простягалася від Дону до Румунії й далі на Балкани. Не відома загальна кількість племен, що входили до складу цього об'єднання. Але з повідомлення Готського історика Йордана про полонених антських старшин випливає, що їх було не менше 70.

В Антському державному об'єднанні панував демократичний лад. Прокопій Кесарійський писав, що склавинами та антами не править хтось один, але здавна управляє ними народне зібрання і всі справи, добрі чи лихі, вирішуються спільно. За часів загальної небезпеки вони обирали правителя, авторитет якого визнавав увесь народ. Поступово реальна влада зосереджувалася в одних руках.

Антських царів Божа, Андрагаста, Мезамира, полководців Доброгаста, Всегорда, Пирогаста та ін. згадують письмові джерела. Найближче оточення царя становили старійшини племен, що входили до складу об'єднання. Повідомляючи про побут і звичаї слов'ян, зокрема антів, у VI ст., візантійський імператор Маврикій Стратег зазначав: "Вони живуть вільно і не дають нікому поневолити себе або підкорити. їх дуже багато в країні, і вони досить витривалі, переносять легко і спеку, і холод, і дощ, і неприкритість тіла, і убозтво. До тих, хто приходить до них і користується гостинністю, вони ставляться ласкаво і по-приятельському, привітно зустрічають і проводжають потім від місця до місця, охороняючи тих, хто потребує цього... Тих, хто перебуває у них у полоні, вони не тримають у рабстві безстроково, подібно до інших народів, а обмежують їх рабство певним строком, після чого відпускають у їх землю, якщо вони захочуть, за деяку винагороду або ж дозволяють їм оселитися з ними, але вже як вільним людям і друзям. Цим вони здобувають їх любов".

Маючи досить сильну військову організацію, анти, яких найвидатніший український історик М.Грушевський вважав предками українського народу, вели успішні війни зі своїми сусідами. Воєнні походи спочатку були справою добровільною, в них брали участь всі бажаючі. Пізніше починає виділятися дружина, для якої війна стає професійним заняттям та засобом збагачення. Можновладці експлуатували полонених і обертали їх на рабів. Чисельність останніх була досить значною, якщо врахувати, що в окремих військових походах анти захоплювали в полон десятки тисяч чоловік. Але це не було класичне рабство. Найчастіше воно перетворювалося на феодальну залежність полоненого від власника. Через певний час полонені за викуп могли повернутися додому або ж залишитись уже на становищі вільних.

Певний час анти межували з ґотами, які проживали в причорноморських степах у II—IV ст. Відносини між обома народами мали несталий характер. Союзні стосунки і спільні воєнні заходи, спрямовані проти Римської імперії, чергувалися зі збройними сутичками та політичною конфронтацією. ВIV ст. у володіння Ґотського королівства вторглися гуни, які вийшли із Центральної Азії. Вони не загрожували існуванню Антського об'єднання і тому анти виступили на їхньому боці у боротьбі з ґотами. В результаті останні були розгромлені й покинули територію України. Слідом за ними на захід рушили і гуни. В сер. V ст. вони також були розбиті та розпорошені серед місцевих народів.

Водночас із занепадом ґотів та гунів, під натиском варварських народів загинула і Західноримська імперія. Натомість Східноримська імперія — Візантія, які Антське державне об'єднання, зуміла вистояти. Відносини між ними багато в чому визначали політичну ситуацію в Європі протягом другої пол. V — сер. VI ст. Особливо це виявилося у т. зв. Балканських війнах, які анти разом з близькими до них склавинами (слов'янським протодержавним міжплемінним об'єднанням, що знаходилося на території сучасної Південної Польщі, Словаччини, Трансільванії), вели за сфери впливу в Придунайській рівнині та на Балканах. У першій пол. VI ст. слов'янський наступ, за словами українського дослідника М.Брайчевського, мав характер сезонних походів. Наші предки переходили через Дунай, вторгалися у візантійські володіння, захоплюючи багаті трофеї і полонених, а восени поверталися додому. З сер. VI ст. починається слов'янське розселення на правобережжі Дунаю та колонізація Балкан. Протягом кількох наступних десятиліть північ Ватіканського півострова повністю слов'янізується (сучасні Болгарія і країни колишньої Югославії). Окремі слов'янські колонії виникають на Пелопоннесі й навіть у Малій Азії.

Подальшим колонізаційним планам антів та склавинів завадила нова хвиля завойовників з Центральної Азії — аварів. Протягом 558—568 pp. вони пройшли через південні степи і в Трансільванії (територія сучасної Румунії) заснували свою державу — Аварський каганат. Підкоривши склавинів, авари розпочали наступ на антів, які діяли в союзі з Візантією. У результаті тривалої боротьби анти зазнали нищівної поразки. З 602 р. вони вже не згадуються давніми авторами. Праукраїнське Антське об'єднання розпалося. Почалося формування нових племінних союзів та державних утворень.