ДОСТОЄВСЬКИЙ Федір Михайлович (1821—1881), Філософія історії Бібліотека українських підручників

ДОСТОЄВСЬКИЙ Федір Михайлович (1821—1881)

— російський письменник, мислитель, публіцист. Формування світогляду Д. визначає поєднання ідей "натуральної школи" (молодий Д. — спадкоємець Гоголя й шанувальник Бєлінського) та радикалізму, властивого романтизмові. Заарештований у 1849 за участь у гуртку петрашевців, він переживає спочатку (через інсценізацію страти) момент екзистен-ційного пробудження. Пізніше ж, зіткнувшись з реаліями каторжного життя, з одного боку, і осмисливши релігійно-моральні інтенції народної свідомості — з іншого, Д. відчуває "переродження переконань", що призвело до зміщення акцентів з питань основного засобу подолання дисгармоній людського буття, перетворення зовнішніх умов суспільного життя, на проблеми перебудови внутрішнього, духовного світу людини, а також до переконаності у розбіжності шляхів Росії та Заходу і розробці (після повернення у 1859 до Петербурга) разом з братом Михайлом, програми "почвенничества" у журналах "Время" і "Эпоха". Проголошуючи протистояння слов'янофілів і західників "великим непорозумінням", ця програма, однак, теж містила деякі не кращі риси і не в усьому доречні випади перших проти других. У контексті своєї концепції "почвенничества" Д. наголошує на тому, що західноєвропейська цивілізація через органічно властиві їй вади — утилітаризм і відсутність "братського" начала, що перетворюють суспільство в індивідуалістичний "мурашник" взаємно байдужих егоїстів — не має ні позитивного значення для російської людини, ні гідного місця у подальшому поступі історії взагалі. Адже Європа реалізує лише один з двох основних можливих варіантів перебігу історичного процесу як форми втілення людської свободи, коли гору в людині бере її зле, "підпільне" начало, спричинюючи її відхід від бога. Проте як рушій історії людська свобода, вважав Д., є за своїм єством двоїстою, може спричиняти і відхід людини від бога, і її прагнення до нього, отже, й до повноцінного, духовно наповненого існування. Повноцінність буття людини в історії полягає, гадав мислитель, не у позірній величі видатних історичних осіб, а в ступені са-мореалізації духовних задатків кожною особистістю. Втім, хоча в історії немає "маленьких" людей, оскільки навіть нікчемність соціального статусу не применшує самоцінності людини, зумовленої її неповторністю, у різних культурах переважає якийсь один з двох основних можливих варіантів духовної самореалізації індивіда — або ж демонічне дерзновения за принципом "все дозволено", що зумовлює цурання людини бога але до богоборчества й самообожнювання; або ж подолання негативних спроможностей свого підпілля, виявлення й бережливий розвиток заснованих на моральних засадах духовних багатств, що виявляються, зрештою, у величі, святості людської душі. Для Заходу, на думку Д., типовий перший варіант, для Росії — другий. Російський народ, на переконання Д., має рятуватися не в комунізмі, не у механічних формах європейського соціалізму, а через єднання з народом вищих станів суспільства та їх прилучення до ідеї православ'я, справді християнських ідеалів всебратської спільності в любові, властивих цьому народові. Тому майбутнім самостійним історичним покликанням саме російського народу, сповненого, на думку Д., неосяжної й водночас благої життєвої сили духу, він вважав прагнення до "всесвітності" й "вселюдськості", "остаточне слово великої, загальної гармонії, братерської цілковитої згоди усіх племен за христовим євангельським законом". Ці думки Д., висловлені ним у знаменитій промові про Пушкіна, справили безпосередній вплив на B.C. Соловйова та його формулювання російської ідеї, а опосередкованіший — на наступних адептів цієї ідеї. Втім, вплив Д. набагато значніший, і не лише на російську, а й на світову культуру. Адже він не просто розробив одну із самобутніх систем ідей, а й, за висловом Флоровського, розширив і поглибив сам метафізичний досвід як такий. Він — один із провісників екзистенційного філософування, переконаний, що в історії, "врешті-решт, торжествують не мільйони людей, не матеріальні сили,... не гроші, не меч, не могутність, а непомітна спочатку думка і дуже часто якогось, можливо, найнікчемнішого з людей". Людиноцентризм визначає й своєрідність власне художньої творчості Д., —зміст і спосіб, означений письменником як "реалізм у вищому сенсі", покликаний побачити за зовнішніми обставинами й чинниками і показати через діалогізм, поліфонію, зіткнення й внутрішні суперечності багатьох рівноправних думок, ідей, ідеалів і характерів, що відбивають найглибші спонуки і найтонші нюанси дій неповторної людської індивідуальності. Якісно новими є твори Д. і за своєю формою, спонукаючи читача до активної співучасті з автором у вирішенні поставлених проблем, до синтезу висловлених ідей, що не так прояснює авторську позицію, як формує її у читача. Ідейним багатством спадщини Д. пояснюється широкий, глибокий й тривалий її вплив не тільки на світову філософську думку XIX—XX ст., а й на інші галузі духовної культури людства цього періоду. Передусім — це вплив на художню літературу за всім діапазоном її напрямів — від символізму й експресіонізму до "соціалістичного реалізму" радянського зразка, а також, не меншою мірою, на формування світоглядних засад. І не тільки у дипломованих адептів філософії, релігієзнавства чи богослов'я, а й серед багатьох наступних поколінь людей, гідно постаючи у новому світлі культурного досвіду людства на межі третього тисячоліття.