Культура України початку XX ст., Освіта, Історія України - Лазарович М.В. Бібліотека українських підручників

12.5. Культура України початку XX ст.

Активізація визвольних змагань українського народу, великі соціальні потрясіння, якими ознаменувався поч. XX ст., вплинули і на духовне життя, збагатили його чималим досвідом, новими знаннями, що привело до колосального злету національного самоусвідомлення.

Освіта

Цьому значною мірою сприяв розвиток народної освіти як на західноукраїнських землях, так і на сході України. При всій антиукраїнській антинародній спрямованості своєї політики царський уряд змушений був піти на розширення шкільної мережі в Наддніпрянщині. Протягом 1897—1911 pp. кількість початкових шкіл зросла тут з 13 570 до 18 719. За законом від 25 червня 1912 р. було впроваджено новий тип народних шкіл, т. зв. вищих початкових училищ з 4-річним строком навчання. На 1 січня 1916 р. в Україні діяло понад 300 таких закладів. У результаті цього помітно підвищився рівень письменності населення. Так, у 15 повітах Полтавської губернії за 1897—1910 pp. грамотність підвищилась із 16,9 до 23,7 %.

Однак кількість шкіл в Україні не відповідала потребам населення у початковій освіті. За даними одноденного перепису шкіл, проведеного 18 січня 1911 p., відсоток дітей, яким відмовлено у прийомі до шкіл, становив у Київському окрузі 21,9 %, в Одеському — 21,1% загального числа учнів. До того ж обсяг і рівень знань, що їх давала початкова школа, набагато відставали від вимог часу.

У зв'язку з дальшим зростанням потреби в письменних людях і спеціалістах, а також під впливом революційного руху мережа середніх навчальних закладів та учнів у них збільшувалися. У1914— 1915 pp. в Україні було 26 тис. загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося 12,5 тис. учнів і понад 60 професійно-технічних училищ, де здобували освіту і ремесло бл. 5 тис. осіб. Але це все далеко не задовольняло потреб народу. Адже бл. 70% населення не вміло читати і писати.

Аналогічною була ситуація у вищій школі. Кількість студентів в університетах на поч. XX ст. зросла в середньому більш як у два рази. Так, у Київському університеті у 1895 р. навчалося понад 2300 студентів, а у 1913 р. — майже 5000. Студентів у Новоросійському університеті протягом 1901—1914 pp. стало більше в 3 рази. Усього в 1908—1910 pp. в університетах України навчалося бл. 12,7 тис. осіб.

Революція 1905—1907 pp. примусила уряд дещо відчинити університетські двері для вихідців з "нижчих" станів. Так, у Харківському університеті в 1908 р. навчалося майже 4300 студентів, з яких дітей дворян, чиновників, духовенства, купецтва — понад 2400, дітей міщан, майстрових, селян — більше як 1400. У 1910 р. студенти "нижчих" станів у Київському університеті становили 36 % ^Новоросійському—41,7%. Це були, як правило, діти міських та сільських підприємців. Робітникам і селянам доступ в університети залишався практично закритим.

На всій території України не було жодного вузу з українською мовою викладання, а в царській Росії — навіть жодної української школи недержавному утриманні. Така політика самодержавства щодо української мови, як мови навчання мас, підпорядковувалася меті задушити українську національну культуру. Навіть після офіційної відміни під впливом першої російської революції заборонних документів 1863,1876 і 1881 pp. щодо видання книг, показу театральних вистав та проведення інших культурно-освітніх заходів українською мовою царизм так і не дав дозволу на впровадження навчання у школах рідною мовою. Не дозволялося брати на викладацьку роботу педагогів, які підозрювались у мазепинстві, українському сепаратизмі.

Після повалення царату в Україні почався новий етап прискореного розвитку національної культури й освіти. Українські уряди, незважаючи на вкрай важкі умови жорстокої політичної і збройної боротьби, чинили відчайдушний протест російському та зрусифікованому чиновництву, деяким антиукраїнськи налаштованим викладачам гімназій та ВНЗ, послідовно провадили політику підтримки та розвитку української мови, книгодрукування, наукових закладів тощо.

Уже в часи Центральної Ради було знесено основні перепони на шляху розвитку української освіти, встановлені за царату, закладено підвалини подальших успіхів у галузі культури Гетьманського уряду і навіть основні засади радянської українізації. За активної участі Генерального секретаріату освіти Центральної Ради здійснювалася інтенсивна робота з українізації школи, що полягала в організації навчання українською мовою, запровадженні українознавчих предметів, підготовці нових навчальних планів, посібників та підручників українською мовою, відкритті нових українських шкіл та реорганізації російських в українські, підготовці вчителів-українців тощо. Загалом упродовж 1917 р. в Україні було відкрито 215 нових т. зв. вищих початкових шкіл (до революції їх нараховувалося 356). Всі вони існували на приватні або громадські кошти. Крім того, в 1918 р. діяло 38 026 " нижчих початкових" однокласних шкіл та 1373 двокласні.

У грудні 1917 р. Центральна Рада ухвалила закон про підпорядкування всіх шкіл на території України (за винятком неукраїнських) Генеральному секретаріату освіти. Українська школа будувалася на принципах єдності та наступності всіх шкіл, праві на безплатне навчання, обов'язковості та світськості освіти.

Вперше українська мова на правах офіційної входила до середньої та вищої школи. Вже в березні 1917 р. у Києві було засновано перші дві українські гімназії, а до осені кількість закладів, що утримувалися за рахунок громадських або приватних коштів, зросла до 63. Незважаючи на всілякі перешкоди, українознавчі дисципліни активно запроваджувалися в навчальний процес уже діючих Київського, Харківського та Одеського університетів.

Було розроблено проекти створення українського університету в Кам'янці-Подільському, народних університетів у Києві, Харкові, Одесі, Педагогічної академії та Академії мистецтв у Києві, низки професійних шкіл. Окремі з них розпочали роботу ще в 1917р.

Значний внесок у розвиток української педагогічної думки цього часу зробила Софія Русова (1856—1940) — активний громадський діяч, перша жінка педагог-теоретик в Україні, письменниця. Разом з іншими діячами вона на державному рівні опрацювала й очолила практичне здійснення програм розвитку національної системи освіти, підготовки національних педагогічних кадрів, організації педагогічних видань та ін.

У період Гетьманату освітньо-культурницьку політику Центральної Ради було продовжено. Щоправда в цей час політика держави щодо підтримки національної культури зовні була більш стриманою. Темпи українізації школи уповільнилися. Було вирішено, не українізовувати наявні російськомовні інституції, а створювати нові українські. Восени 1918 р. в Україні вже було 160 українських гімназій, у жовтні відкрито державні українські університети у Києві та Кам'янці-Подільському. У Києві почали працювати архітектурний та клінічний інститути, в Одесі — політехнічний та сільськогосподарський, у Полтаві на кошти земства засновано Український історико-філологічний факультет. Педагогічну академію було перетворено на Українську науково-педагогічну академію, яка мала готувати кадри вчителів українознавства для середніх шкіл. На базі Київської академії мистецтв постала Українська академія мистецтв. У діючих вищих навчальних закладах відкривалися українознавчі кафедри.

Уряд запровадив тарифну мереж оплати професорсько-викладацького складу, підвищив заробітну плату вчителям, увів стипендії для незаможних учнів гімназій. Певні зміни відбулися в управлінні освітою: замість принципу децентралізації запроваджено централізацію. У російськомовних гімназіях і реальних училищах як обов'язкові предмети запроваджувалися українська мова, історія та географія України.

Велика увага приділялася виданню підручників українською мовою. Лише коштом спеціального фонду Міністерства освіти впродовж кількох місяців 1918 р. вийшло в світ 2 млн навчальних видань.

Ще інтенсивніше українізація школи здійснювалася Директорією, однак через швидку зміну політичної ситуації досягти реальних результатів не вдалося. У той час були прийняті постанови про запровадження в Україні всенародного і безплатного навчання, про поліпшення матеріального становища вчителів, про децентралізацію управління освітою, Закон про державну українську мову в УНР. Було підготовлено "Проект єдиної школи в Україні", який передбачав створення трьохступеневої системи загальноосвітньої школи: молодша школа (4 роки), старша школа (4 роки), колегія (4 роки). Перші два ступені утворювали основну школу, третій — середню.

Важким було становище освіти на західноукраїнських землях.

Власті імперії Габсбургів, панівні верстви на поч. XX ст., як і раніше, всіляко обмежували і без того мінімальний доступ дітей трударів західноукраїнських земель до освіти. Бюджетне асигнування на освіту 1912 р. на одного жителя Галичини було вчетверо меншим, ніж у центральних австрійських провінціях. Власті насаджували школи з німецькою і польською мовами викладання. Для корінного населення були призначені т. зв. утраквістичні школи. Середня школа залишалася недоступною для дітей трудящих. Найнижчий відсоток у гімназіях становили учні-українці.

Доступною лише для небагатьох залишалася вища школа на західноукраїнських землях. У1911/12 навчальному році у Львівському університеті було 6271, політехнічному інституті — 1803, ветеринарній академії — 201, лісотехнічній вищій школі — 110 студентів. Частка українців в університеті становила 21 %, політехнічному інституті — 4,4, ветеринарній академії —10, лісотехнічній вищій школі — 10 %.

Майже всі студенти вищої школи походили із заможних верств, бо тільки вони могли платити за навчання, користування лабораторіями, за практичні заняття тощо. Шлях до вищої освіти був закритим для жінок. Лише в кін. XIX ст. вони отримали дозвіл вступати на філософський і медичний факультети університетів.

З посиленням національно-визвольного руху розгорнулася у Львові боротьба за вивчення української мови в школах, демократизацію освіти. 600 студентів університету залишили в 1901 р. навчання на знак протесту проти дискримінаційної політики уряду в галузі освіти щодо українців. Значного розмаху набув цей рух у наступні роки.

У результаті тривалої боротьби за національну школу галицькі й буковинські українці перед Першою світовою війною добилися відчутних успіхів. У Галичині — у Львові, Перемишлі, Коломиї, Тернополі, Станіславі функціонувало 6 українських державних гімназій. У них, а також у 2510 народних школах українською мовою навчалося 440тис. дітей. На Буковині в 1911 р. було 216чисто українських народних шкіл (із 40 тис. учнів та 800 учителями). Діяли україномовні державна гімназія та семінарія для дівчат. Таким чином, західноукраїнська молодь порівняно з юнацтвом Східної України мала більшу можливість виховуватись в українському дусі.

Значної уваги становленню національної школи надавала Західноукраїнська Народна Республіка. Передусім було створено Державний секретаріат освіти і віросповідань, Законом "Про основні уладження шкільництва..." передбачалося, що всі школи на території Республіки стають державними, а вчителі — державними урядовцями. Державною мовою в усіх державних школах було проголошено українську; неукраїнське населення здобуло право на школи з навчанням рідною мовою. Проте поразка ЗУНР не дозволила повною мірою реалізувати ці ідеї.