АНАКСІМЕН з Мілета (бл. 588 — бл. 525), АНТІСФЕН із Афін (бл. 455 — бл. 360 до н.е.), Філософія історії Бібліотека українських підручників

АНАКСІМЕН з Мілета (бл. 588 — бл. 525)

— давньогрецький натурфілософ мілетської школи, учень і наступник Анаксімандра. Як і в Анаксімандра, предмет єдиного твору А. — "Про природу" (дійшло кілька фрагментів) — космогонія, космологія, етіологія метеорологічних явищ. Космологія А. в певному розумінні є найпослідовнішим і конкретним вираженням мілетської натурфілософської традиції, оскільки він не тільки (як і попередники) аналізував первинну, субстанційну реальність, "фізис" ("фізисом" він визнавав "повітря"), але, на відміну від них, розглядає цю реальність передусім і послідовно з точки зору її динаміки та якісних перетворень. Фіксуючи відношення взаємоуособлення між мікрокосмом та макрокосмом, А. зазначав, що на кшталт того, як душа наша, будучи повітрям, утримує нас від розпаду, так і весь космос обіймає дихання та пневма. Отже, за А. (як і на думку інших представників мілетської школи), життєва основа космосу і вічна та безконечна праматерія, що його обіймають, по суті, збігаються. Проте А. вперше закладає в основу системи космічної світобудови дію динамічної першопричини, обравши для цього саме повітря. Завдяки його найрухливішій природі та здатності безперервно змінюватися повітря уособлює "фізис", вічну і безмежну повітряну субстанцію, з якої все (включаючи богів і божественних істот) виникає і в яку знову розкладається. Місце, яке, за Анаксімандром, належало виділенню з первісної суміші наявних у нііі різноякісних часток "гарячих і холодних", "вологих і сухих" тощо тіл, у системі А. посідає динамічніше, ритмічне "ущільнення й розрідження" єдиної й позірно без'якісної праматерії, яке виявляє її якісні перетворення. Отже, з одного боку, А. робить перший начерк вчення про якісні зміни через єдність і боротьбу протилежностей, конкретизоване пізніше Гераклітом. З іншого ж боку, проблематикою зведення чуттєво заданих якостей до кількісного показника щільності повітря (синонімічний ряд "розрідженого" — "легке, м'яке, світле, гаряче"; "щільного" — "важке, тверде, темне, холодне") передує вченню елеатів і атомістів про ілюзорність чуттєвих властивостей. Як і Анаксімандр, визнавав незліченність світів. Першим визначив відмінність між нерухомими зірками і планетами; висунув гіпотезу, що пояснювала затемнення Сонця і Місяця, а також фази Місяця. Тезп А. про походження світил, ототожнюваних з богами народної релігії, з морських випаровувань, використана пізніше Ксенофаном для спростування антропоморфного і соціоморфного тлумачення міфологічних вищих істот Гомером та Гесіодом.

АНТІСФЕН із Афін (бл. 455 — бл. 360 до н.е.)

— давньогрецький філософ, син рабині, учень Горгія, послідовник Сократа, після смерті котрого заснував власну школу. З його понад 70 філософських і риторичних творів повністю збереглися дві декламації ("Аякс" і "Одіссей"). Автор філософських діалогів, у яких Сократ виступає серед ремісників, а не серед аристократів, як у Платона. Залучаючи елементи низки попередніх учень, філософія А. водночас передбачає чимало ідей, що стануть визначальними для ряду наступних філософських напрямів. Тому вже античні автори, акцентуючи окремі риси його світогляду, проголошували його засновником кінізму, предтечею стоїцизму, скептицизму тощо. Вихідним же конструктивним началом філософії А. як відносно самостійної й самоцінної системи був принцип послідовного й жорсткого аскетизму, нормативною мірою якого визнавалася природа (природне). А. — опонент софістів, який, втім, охоче використовував їхні ж прийоми. Скажімо, мистецтву софістичної парадокоалістики А. протиставив парадоксальну ж тезу про неможливість суперечності. "Про одне може бути висловлене лише одне, а саме — лише його власне найменування". Тому, не порушуючи закону тотожності, не можна, за А., ні приписати суб'єктові відмінний від нього предикат, ні визначити одне через інше. Отже, неможливі ні суперечність, ні хибне судження; судження може бути лише тавтологічним. Ця теза грунтується на запереченні змістовності родових і видових понять, через які щось визначається, і спрямована проти платонівського вчення Про ідеї. А. вважав поняття лише абстракціями одиничних речей, які тільки й постають як щось реальне ("Коня я бачу, конячості ж не бачу"). Тому істинне знання може бути тільки про одиничне. Основні зусилля А. зосереджував на розгляді етичних проблем, при розв'язанні яких людина, за А., має керуватися передусім розумом. У царині етики А. дотримувався такого самого аскетичного підходу — не відчувати нужди ні в чому, задовольняючись малим і сягаючи цим тієї самодостатності, яку божество має завдяки надлишкові благ. Досягнення щастя А. обмежував доброчинністю, якій навчаються, але без впадання у надмірну вченість (той самий принцип мінімізації). Доброчинність же полягає у дієвому зміцненні здатностей душі й тіла, незважаючи на зовнішні обставини і при обмеженні потреб. Кількість богів зводив до одного — "народних богів багато, природний — один". Заперечував політичну діяльність, державу і соціальні умовності, що суперечать природі. Зокрема поділ на рабів і панів А. вважав протиприродним, хоча водночас наголошував, що держави гинуть тоді, коли втрачають здатність відрізняти хороших людей від поганих. Створений А. у "Гераклі" і перейнятий кініками ідеал мудреця зображує бездомну й нужденну людину, що стійко зносить працю, труднощі, незгоди і страждання, тотожна Богові за внутрішньою незалежністю і є рабом — за позірністю і царем — за своєю суттю. Втілюючи у життя ідеал граничної простоти, байдужості до здоров'я, багатства, насолод і навіть самого життя як благ, над якими людина не владна і які водночас позбавляють її свободи, у літературній творчості А. залишався все ж послідовником софістів, дбаючи про красу стилю, якою вирізняються його джерела.