КІНЕЦЬ ІСТОРІЇ, КОЛЛІНГВУД Робін Джордж (1889—1943), Філософія історії Бібліотека українських підручників

КІНЕЦЬ ІСТОРІЇ

— поняття, яке сьогодні стало для філософії історії та історичної науки одним із ключових. У рамках західноєвропейської культури питання про К.і. було поставлене ще Д. Віко, який у своїх "Основах нової науки про загальну природу націй" доводив, що, якщо йдеться не про окрему і тимчасову "Історію законів і дій греків чи римлян", а про "Історію, ідентичну в у мосяжній сутності та різноманітній за способами розвитку", то остання уже в повному обсязі продемонструвала плин своїх якісних змін і "ми отримали ідеальну історію вічних законів, за якими здійснюються дії всіх націй", навіть якби "у вічності час від часу виникали нескінченні світи". Дещо пізніше проблема К.і. ставилася й Г.В.Ф. Гегелем, однак пильну увагу філософів та істориків вона привернула значно пізніше — з початку XX ст. і стало однією з наріжних. Це пов'язується із загальною кризою техногенної "західної" цивілізації. Як і кожна цивілізація, техногенна також розглядає себе як світ людської культури загалом або, щонайменше, його центр. Відповідно й криза цивілізації, зокрема цивілізації техногенної, тлумачиться як К.і. в цілому. Тому К.і. — це у певному розумінні один з архетипів, що відтворюється, хоч і по-своєму, у кожній цивілізації. Існує принаймні три основні інтерпретації К.і.: 1) як її вершини, досягнення людством вищої точки можливих якісних змін, і відповідно втілення у тій чи тій формі суспільного ідеалу в масштабах всесвітньої історії. Серед прибічників — Гегель, Маркс, Енгельс, класичний марксизм, О. Ко-жев, Ф. Фукуяма тощо; 2) як припинення існування людства внаслідок термоядерної війни, неспроможності вирішити глобальні проблеми техногенного характеру чи антропологічної катастрофи (Римський клуб, Франкфуртська школа, технофобський напрям сучасної філософії історії); 3) як К.і. людства і перехід до божественної теократичної історії (Тейяр де Шарден, В. Соловйов, М. Бердяєв, М. Кар-савін тощо). Попри розбіжності, всі три трактування є лінійними — вони сходяться у визнанні К.і. як єдиного лінійного процесу планетарного рівня і в цьому їх певна обмеженість.

Адже актуалізація проблеми К.і. є показником кризи не так сучасного суспільства в цілому, як кризи саме цивілізації західного зразка, техногенної. Вестернізація, вплив цієї цивілізації на інші регіони планети незрівнянно більший, ніж у її попередниць. Тому криза означеної цивілізації поставила на грань виживання й людство в цілому. Однак твердити про однозначний зв'язок між кінцем техногенної цивілізації та К.і. взагалі необхідних підстав немає. В аспекті ж дослідницькому зосередження на питанні про К.і. — це передусім вияв меж лінійного розуміння історичного процесу і відповідно необхідності якісно іншого, нелінійного підходу до вивчення історії та розгляду її як спільноти самобутніх історичних індивідів різного рівня, що в своєму онтогенезі актуалізують дедалі нові смислові відтінки віковічних цінностей та інваріантних структур філогенетичного руху людства в цілому.

КОЛЛІНГВУД Робін Джордж (1889—1943)

— англійський філософ та історик, представник неогегельянства, фахівець із стародавньої історії Британії, автор праць з релігієзнавства, політики, естетики. Народився у м. Картмел-Фелл, Ланкашир, у сім'ї художників; батько був гарячим послідовником і автором фундаментальної двотомної біографії Джона Рескіна. До 13 років виховувався вдома, навчав його батько. У дитинстві виявив різнобічні здібності: добре малював, музичив, намагався й сам писати музику. Та особливо захоплювався класичними старожитностями, що і привело його спочатку у закриту чоловічу школу-пансіонат у Регбі, а пізніше — в Оксфорд, де К. захопився ще й філософією. Почавши вивчати її у 1910, він робив це так успішно, що ще до закінчення курсу був запрошений на посаду викладача філософії у Пемброкський коледж. У 1913 вперше самостійно здійснює археологічні розкопки римського форту в Емблсайді; в цей же період він одержує вчений ступінь і публікує переклад книги Бенедетто Кроче "Філософія Джамбаттіста Віко". Під час першої світової війни перебував певний час на військовій службі, а з встановленням миру знову повертається до роботи в Оксфорді, в університеті якого з 1935 обіймає посаду професора-завідувача кафедри метафізичної філософії. Основні філософські праці: "Начерк філософського методу" (1933), "Основи мистецтва" (1938), "Автобіографія" (1939), "Начерк метафізики" (1940), "Новий Левіафан" (1942), "Ідея історії" (не завершена, опублікована посмертно, у 1946). Зазнав протилежних впливів: спекулятивних філософів (Платон, Віко, Гегель, Кроче, Джентіле) — з одного боку, та емпіриків і сенсуалістів (Бекон, Локк, Юм) — з іншого. Справою свого життя вважав зближення філософії та історії, оскільки, на його думку, вони мають, по суті, один і той самий предмет — історично прогресуюче мислення, котре історія вивчає в об'єктивованих формах, аналізуючи предмети духовної та матеріальної людської культури; філософія ж з'ясовує його через призму інтерпретації виявів історичної самосвідомості. Використовуючи філософсько-історичний доробок Гегеля, К., однак, відкидає його трактування духу як Абсолютної ідеї, що становить своєрідний всеохоплюючий об'єктивний Логос, єдину й вічну ідеальну основу Універсуму. Визнаючи автономність власне історичного пізнання, К. водночас фіксував його певну обмеженість, що виявляється у його прагненні отримати минуле у його чистому вигляді, як таке, що існує окремо від свідомого суб'єкта історичної дії та пізнання. З'ясування цієї обставини дає змогу, як гадав К., усвідомити те, що говорити про суще поза духом немає жодних підстав, оскільки будь-який предмет пізнання є продуктом конструктивної діяльності людини саме як істоти духовної, мислячої, а не матеріальної. Історичне за своєю природою мислення людини створює, на думку К., засновану на уяві, символізації та абстракції вихідну градацію форм духовної активності: мистецтво, релігія, наука, природознавство, історія й філософія. Подолання ж відокремленості й відповідно однобічності уяви, символізації та абстракції дає змогу сягнути рівня абсолютного духу, в якому всі протилежності знімаються у вищій єдності. Сам же цей дух тлумачиться К. як самодостатній процес творчого мислення, котре конструює, в тому числі (й передусім) само себе, а теоретичне пізнання є водночас і практичним творенням. Науку мислитель вважав таким способом пізнання, який протистоїть релігії як істина хибі, а філософії — як хиба істині. Для пізнього К. характерний, втім, захист наукової історіографії у значенні вищої (порівняно з історіографією компілятивною) і критичної форми історичного пізнання. Соціологічні узагальнення історичного матеріалу він відкидав як натуралізм. К. намагався також розробити версію "метафізики без онтології" як історичної науки про найглибинніші підвалини справді наукового мислення, зміна котрих неминуче призводить до серйозних тектонічних зсувів у суспільстві. Зокрема, кризу техногенної європейської культури К. вважав наслідком відмови від її головної засади — віри у розум як фундаменту облаштування всього суспільного життя людей європейської цивілізації. Ідеї К. вплинули у подальшому на процес поступового відродження метафізики у західноєвропейській філософії.