Гармонійний стан механізму творчості, Загальна психологія - Максименко С.Д. Бібліотека українських підручників

Гармонійний стан механізму творчості

Учнів з гармонійним механізмом творчості знайдено в 11, 33 % випадків і у 6 типів.

Складові механізму творчості в цих людей працюють спільно. Залежно від задач, які вони розв'язують, перевага надається тій або іншій його складовій, і вона панує доти, доки задача існує. Із цього випливає спосіб визначення гармонійних типів людей. Вони налаштовані на пошук і вирішення задач пізнавальних, моральних та естетичних, діяти з образами, думками, почуттями.

У механізмі творчості всі складові однаково важливі і рівносильні у триєдиному прижиттєвому функціональному утворенні У цій неподільній цілісності злиті думка, образ і почуття, як співзвуччя - у єдиний звук. Якщо, наприклад, мислення не може розв'язати задачу, то на допомогу приходять почуття та інтуїція. А коли і вони безсилі, допомагає уява - і створює те, що дає відповідь на запитання. Єдність, що утворена трьома окремими і рівносильними елементами механізму творчості, забезпечує триступеневий розвиток думки, образу і почуття.

Особливість триступеневого відображення і творчості полягає в тому, що на кожному ступені привнесене - сенсорні, рецептивні та розумові доповнення або викривлення - відсіюється, усе сутнісне-зберігається. На цьому перетворення невідомого на відоме не завершується: його продукти стають основою для наступної тріади перетворень невідомого -розв'язання задачі або проблеми.

Що з цього випливає? По-перше, почуття пов'язують нас з нескінченністю властивостей предмета або сировини, із якої він створюватиметься; по-друге, уява завдяки своїй здатності до синтезу інформації перетворює почуття на думку; по-третє, думка зводить предмет до якоїсь кінцевої величини, однозначності і висловлюється у формі слова, поняття або символу.

Ось чому здібності людини виявляються не в знаннях - заучених знакових системах, а у формі почуттів, думок, образів — безпосередніх регуляторів дій і вчинків, у таму, як доцільно вона діє, як точно спирається на природну логіку предмета.

Отже, образ, почуття і думка - єдність, яка створюється завдяки спільній активності механізму. Його гармонія - продукт трьох механізмів психіки, трьох властивостей відображення, трьох сходинок пізнання й умови творчого процесу. І тому вони працюють разом, хоча і міняються ролями: від домінування до беззаперечного підпорядкування сильнішому.

Вмикає механізм творчості дискомфорт - внутрішня або зовнішня незручність, скрута, потреба. Стан дискомфорту вимагає визначити межі невідомого, а в ньому - задачі, які оточують людину з усіх боків. Розв'язати задачу - це перетворити щось дисгармонійне в гармонійне: з примітивної форми - у досконалу гармонію, створення якої повертає людину у комфортний стан.

Люди з гармонійним механізмом творчості йдуть свідомо на дискомфорт і, долаючи його, отримують задоволення. Доки гармонійна людина перебуває в стані втоми і перевтоми, вона:

1) або не бачить задач у стані дискомфорту;

2) або бачить, але, не маючи енергії для їх розв'язання, страждає;

3) або просто уникає їх, оскільки не знає іншого порятунку від дискомфорту.

Отже, образ, почуття і думка - єдність, яка створюється спільною активністю механізму творчості. їх гармонія - продукт трьох механізмів психіки, трьох властивостей відображення, трьох сходинок пізнання світу і умови творчого процесу. І тому вони діють разом, хоча і міняються ролями: від домінування до беззаперечного підпорядкування.

Розсудок, розум та інтуїція. Результати досліджень дають підстави розширити поділ станів механізму творчості, які здійснені інтуїцією мислителів давнини.

Поділ на розум і розсудок намітився в Арістотеля (пасивний і активний розум), М. Кузанського (розмірковування та інтелект), Дж. Бруно (розум та інтелект). Розрізнення розуму і розсудку найчіткіше проведено у І. Канта та Г. Гегеля.

За І. Кантом, розум і розсудок (нім. Vermin ft і Verstand) - складові психіки людини. За допомогою розсудку впорядковуються хаотичні факти і утворюються цілісність, вноситься порядок у сприйняте: проте, упорядковуючи їх, він не виходить за межі наявного знання. Розум аналізує і оцінює дані органів чуття і надбання розсудку, а також сам себе. Він допомагає людині робити відкриття, винаходи і створювати художні образи.

Г. Гегель розглядав розсудок як нижчу форму мислення, що не спроможна збагнути єдність протилежностей і тому є однобічною.

Розум і розсудок є необхідними засобами пізнання, які зумовлюють один одного. Найвищий ступень відображення - позитивно-розумове мислення, яке дає абсолютне знання. Розум є єдино реальним і предметним, кінцевим етапом саморозвитку духовності, де самосвідомість (рефлексія) осягає свою єдність з образом світу.

Розум полягає в усвідомленому оперуванні поняттями і спирається на розкриття їх природи і змісту. Головна особливість і покликання розумово діючої людини в тому, що вона ставиться до всякої речі, як того вимагає сама її сутність, вона створює нові ідеї, які руйнують системи знання і уявлення, схеми і шаблони дій. Саме з розумом пов'язана продуктивна здатність уяви, за І. Кантом, вона - основа творчості людини в усіх сферах її життя.

Розсудково діюча людина працює з відомими предметами і явищами, які даються у вигляді якихось дрібних фрагментів. Вона користується раніше заданими схемами і шаблонами обробки відображення без проникнення у змістову сутність формально впорядкованих понять. Схеми і шаблони виступають як готові "мірила" оцінки почуттєвого матеріалу і для конструювання результатів.

Слід розрізняти розмірковування і здоровий глузд. Головна функція розмірковування полягає в мисленому розчленуванні, класифікації чинників, зведенні здобутих знань у систему. Система набуває форми конгломерату — розрізнених фрагментів, замкнених у собі "систем готового знання", що не піддаються синтезу з такими самими утвореннями. Тому розсудково діюча людина - носій стандартності, сліпого нормування, і тому вона іноді ставиться ворожо до здобутків розуму. Разом із тим, хоча вона і орієнтується на цілісність, на абсолютні принципи, усе ж таки має потребу в ідеях, які створює розум.

Інтуїтивна людина прагне виходити за межі відомого - у невідоме, непізнане, користуючись механізмом уява-мислення-почуття або уява—почуття—мислення. Але, прагнучи пізнати безкінечне, розум за І. Кантом, заходить у нерозв'язні суперечності.

Отже, здатність людини до рефлексивного судження, яке здійснюється на чуттєвому відображенні і без звернення до понять, є проміжним ланцюгом між розумом (здатність до пізнання) - і розсудком (здатністю лише до стандартних дій). Утворене судження стверджує або заперечує наявність у предметах тих чи інших ознак, властивостей, зв'язків між ними тощо. Процес рефлексії і формування судження супроводжується амбівалентними психічними станами, викликаними одночасним переживанням двоїстих почуттів - вдоволення і невдоволення.

Необхідно розрізняти розмірковування як один із механізмів, опосередкований розумом, і розмірковування як самодостатню, здатну до самообмеження форму відображення. Перше - є необхідним моментом будь-якої пізнавальної, проектувальної, практичної дії, бо надає думці однозначності, системності й суворості. Друге - оперує готовими формулами, стереотипами, типовими проектами тощо, робить науку, знання широко вживаним у практиці.

Зрозуміло, дії поміркованої людини доцільні там, де творчість не потрібна; тому що вона лише розриває єдність цілого і розводить її протилежності у різні сторони. Вона без розуму робить мислення поза природним і підпорядковує його диктатові зовнішньої, утилітарної доцільності, штампам, наприклад, розхожим нормам моралі.

Розум, розсудок та інтуїція розглядаються як вищі здатності психіки людини. Пізнавальна і конструктивна здібність в активності людини здійснюється розсудком: здібність виходити за межі непізнаного за власним бажанням реалізується без переживання почуттів вдоволення і невдоволення - розумом: двоїсті почуття вдоволення і невдоволення не залежно від опори на поняття — породжуються здатністю до рефлексивного судження, або інтуїції.

Лише єдність властивостей розуму, розсудку та інтуїції утворюють такі стани механізму творчості, що описуються формулами.

Комбінаторика їх у механізму творчості утворює:

— розумову людину, в якої домінують:

— почуття - мислення — уява;

— почуття — уява—мислення.

— інтуїтивно діючу:

— уява—мислення - почуття,

— уява — почуття - мислення.

— розсудкову:

— мислення — почуття - уява,

— мислення—уява - почуття.

Ви знаєте, де виникає думка, як вона пов'язана з втіленням відображеного. Ви вже спростували ту, нібито зручну, схему, що в нас у мозку думки рояться, як бджоли. Вилітають звідти - тільки у формі слова. Або справи. Або зовсім губляться, якщо не сховалися серед інших. Ви вже переконані, що це не так. Мозок сам не мислить. Отож, мислить людина за допомогою мозку.

Мозок - лише інструмент мислення, почуттів та уяви, такий самий, як і око, вухо. Інструмент втілення думки. Отже, зрозуміло, що думка виникає не в інструменті, а там, де інструмент торкається матеріалу, сировини і переробляє їх. Отже - на межі знання і незнання. Десь поза нами.

Так само існують і почуття. Не всередині нас, а теж поза нами. Вони теж - результат взаємодії. Якщо дія викликає позитивні почуття, то енергія до нас прибуває, а якщо негативні - вона втрачається безслідно. Ви вступаєте в контакт із предметом і стаєте частиною його, яка створює гармонію в ньому - радієте, руйнуєте гармонію - страждаєте. Не лише душею, а й усім тілом.

Уява, як мислення і почуття, діє поза нами. Вона нас переносить у світ образів, переходить від одних до інших фантазій, народження яких має одну-єдину мету: створити предмет (образ). Уяві не заважає і відсутність думки. Вона претендує не більше і не менше як на рівність між образом і дійсністю, що переконує нас: наші можливості - безмежні.

Готовність реалізувати свій образ у будь-якій скрутній ситуації -функція уяви. І зробити справу слід якомога краще. Здатність уявляти - продуктивна. Це - саморух душі, здатність вперше створювати нові предмети розумом.

Між думкою і почуттями - прірва. Уява, поєднуючи їх у цілісність, створює почуттєве судження. Отже, функція уяви зводиться до вільної діяльності душі, синтезу, зведення змісту почуттів до форми, яка відповідає формі майбутнього предмета.

У процесі втілення, тобто творчості, ми маємо справу не з кінцевою величиною якостей предмета, як при спогляданні або пізнанні, а з нескінченністю властивостей бажаного предмета. Про що це свідчить? Це означає, що між уявлюваним предметом і сировиною існують не розбіжності, а навпаки - нескінченна кількість можливостей створення предметів.

Людина працювала, працювала і завершила роботу. Те, що вона створила, і реально існує, і є продуктом її дій, витвором. Вона вкладала свої образи, думки і почуття, здобутки уяви - у сировину. Або в знакові системи: тексти, сполучення фарб, звуків або в інші матеріальні конструкції. Твір став завершеним.

Образ фіксує будь-який предмет навколишнього світу. Тут предмет- це вияв довкілля: людина, ніж, запах, світло, рух тощо; ми повторюємо абсолютно все, що можна побачити, почути - і не лише органами чуттів, почуттями.

Ви вже знаєте, що почуття - акт (на відміну від емоцій, які завжди лише реакція і більше нічого). Почуття - акт нашої енергетики: рух образу або думки, спричинений кожним новим предметом. Якщо дія творча - енергія збільшується: дія аморальна - наша енергія спалюється невдоволенням і стражданням. Отож, фіксація будь-якого нового предмета - це нібито злиття з ним, вмикання в роботу або виключення нашої енергетичної мережі.

Неважко зрозуміти функцію почуття. Переживання почуття означає, що ми знайшли контакт з предметом і усвідомлюємо, оцінюємо наше ставлення до нього (люблю - не люблю, подобається — не подобається, корисно — шкідливо тощо).

Це означає, що образи і почуття можна перетворювати на досконалий регулятор дії-думку. Створені думки - свідчення того, що ми опанували предмет дії, можемо керувати і рухами, і властивостями того самого предмета: вибірково - образом, в цілому — почуттями, а думкою випереджати події у часі і просторі, розв'язуючи задачі. Тобто, наша думка завжди перебуває попереду дії, прокладаючи їй шлях до мети.

Нарешті, думка свідчить, що ми опанували і предметом. Зрозуміло, не буквально опанували. Але зрозуміли, що відбувається, зрозуміли, з чим ми маємо справу, зрозуміли, як воно діє (не обов'язково правильно зрозуміти - ми створили певну модель стосунків з предметом, - ось у чому сутність думки). Це означає, те що ми називаємо "опанувати предмет". Що ж стає чинником, який сприяє зародженню думки? Зустріч, зіткнення з невідомим у предметі дії, що відображається у свідомості людини як більший або менший ступінь дискомфорту:

1) усвідомлене невідоме і відокремлене від знайомого перетворюється на запитання "Що це таке?" - пізнавальну задачу;

2) пізнавальна задача вмикає механізм мислення - перетворення невідомого в опановане. Але розв'язанням цієї задачі - "Що це таке?" мислення не завершується. Далі ще запитання: "Як робити?" і "Заради чого діяти?";

3) задачі технологічні або уявно-дійові;

4) задачі створення потрібного предмета або речі відповідно до їх образу.

Відповідь на запитання "Що це таке?" призводить до створення нової думки, відомого, створеного з невідомого (воно інформація, але в не-упорядкованій формі). Друге запитання - "Як робити?" - веде до визначення способу дії з використанням нової додаткової думки в механізмі регуляції рухів думки в оперуванні предметом; третє - "Заради чого?" -уточнює модель бажаного майбутнього, тобто мету діяльності.

Створення досконалого предмета відбувається через розв'язання задач, наслідком чого є думки про способи їх вирішення і засоби, які дадуть змогу перетворити бажане на думку, а її - втілити в дійсність: предмет або здійснену мету.

Отже, думка виникає під час оперування предметом. Але сказане "виникає" мало що додасть до нашого розуміння ролі думки і джерел, з яких вона з'являється і перетворюється на потужний інструмент діяльності, а згодом і творчості.

Обмін енергією та інформацією в процесі творчості - це складний процес. Точна його назва: втілення і відкриття.

Людина, оперуючи предметом, перетворюючи його форму або зміст, наділяє його своїми властивостями - втілює свої здібності в нову форму предмета, олюднює його. Те, що існувало в людині як здібності, стало створеною властивістю нового предмета.

У процесі створення предмета людина втілює в нього свої здатності і надає йому антропоморфних рис. Так, коли ми його розглядаємо, то відчуваємо деякі властивості того, хто його творив - вгадуємо почерк і руку творця, його стан і мету, якої він прагнув досягти.

Людина, занурюючись у предмет, перетворює його властивості на власні здібності. Цими - таки здібностями, збагаченими продуктами мислення, почуттів та уяви, створює нові образи, психомоторикою матеріалізує їх у досконалу форму предмета. І те, що людина додає від себе суто людського - збагачення образу, думки, почуття, стає культурою, самодостатньою цінністю.

Відкриття - це використання чужих думок, як це робив Тесей, повертаючись з лабіринту Мінотавра. Але для відкриття потрібен упорядник і організатор дії. Що він собою являє? Це логічні схеми дій - розв'язані задачі і доведені до форм інструкцій, вказівок, порад, зведень правил і умов їх здійснення, детальні установки. Тобто це-допоміжний матеріал для активізації пошуку в предметах (або у перетвореній сировині) відповідних почуттів, образів та думок і їх відповідності кращим зразкам.

Діючи, людина просто впізнає образи і почуття на підставі знань про них за їх логічними схемами. Ось та причина, завдяки якій чужі думки стають регуляторами рухів дій.

Схематизм логічних конструкцій - спрощених зображень дій, викладених у загальних, основних рисах. Схеми передають лише основну ідею дії словесними позначеннями елементів, періодів, етапів ЇЇ виконання чи будови. Але все це позбавлене почуттєвого змісту, образності і відповідних переживань. І лише практична дія здатна наповнити суху логічну схему живими рухами думок, почуттів та образів.

Отже, успіх відкриття властивостей предметів залежить від логічних схем? Не зовсім так. Бо ретельне використання цих схем дій викликає схильність до мислення спрощеними конструкціями думок, що і призводить до догматичного і начотницького способу регуляції ДІЇ 1 поведінки.

Втілення можна визначити як процес перетворення одного предмета на інший під впливом образу і почуттів рухів, а відкриття, - як "занурення" думкою в предмет з метою його пізнання, виявлення невідомого і наповнення свідомості змістом — думками.

Що людину спонукає до творчої дії?

За класифікацією здоров'я людини, за Авіценною, стан людини з гармонійним механізмом творчості відповідає його формулі: тіло здорове до межі.