Самопізнання., Основи психології - Киричук О.В. Бібліотека українських підручників

Самопізнання.

"Таємниця особистості, її виключності нікому не зрозуміла до кінця. Особистість людська є більш таємничою, аніж світ. Вона і є цілий світ. Людина — мікрокосм і містить у собі все" (М.О.Бердяев). І якщо однією з основних сутнісних онтологічних форм активної взаємодії людини з довколишнім світом є пізнавальна діяльність, то відповідна форма активності, спрямована у внутрішній світ, до власного "Я", постає як самопізнавальна діяльність людини.

Пізнання в цілому — це онтологічна форма буття людини як специфічного способу існування сутнього. Сутність пізнання як форми людського буття полягає у розкритті та присвоєнні сутності пізнаного — в осягненні буття як сутнього. Процес пізнання починається з безпосереднього сприйняття чуттєво даного існування, а потім через абстрагування та генералізацію сутності завершується визначенням даного сутнього у категорії, понятті, теорії тощо. Результатом пізнавальної діяльності людини виступає перетворена дійсність, і, таким чином, відбувається взаємопроникнення двох основних форм буття людини — пізнання та діяння, власне-перетворення.

Проте буття людини є самобуттям (СЛ.Франк). Специфічність людського способу існування визначається саме тим, що буття людини, її безпосереднє самобуття здійснюється "як для-себе-буття, як буття, що собі самому відкривається або сутнє у формі самоодк-ровення собі самому". Тому пізнання та діяння у дійсності реалізуються як самопізнання та самодіяння (або самодіяльність).

Сутність самопізнання полягає у забезпеченні саморозвитку людської сутності конкретного індивіда, його особистості, його неповторної індивідуальності, його людяності (М.Кузанський). Саморозвиток — це самостійне, спрямоване самою людиною здійснення індивідуальної сутності свого буття — окремого конкретного людського буття.

На цьому шляху необхідним предметом пізнання для людини стає буття її "Я" — достеменної сутності її власного буття як людського індивіда. Розвиток людини, як правило, і є процес розгортання сутності "Я". Якщо самостійне буття (самобуття) "Я" реальне, то індивід має володіти диференційованими засобами та прийомами безпосереднього чуттєвого пізнання проявів цієї реальності, а також розвинутою здатністю "повертати" зміст свого пізнання предметові самопізнання — "Я". В процесі онтогенезу людина поступово оволодіває необхідним досвідом здійснення самопізнавальних та само-перетворюючих впливів, засвоюючи культурно-історичний досвід та виявляючи індивідуальну здатність знаходити або вибудовувати власні, індивідуально-неповторні засоби самодіяння.

Самопізнання — це також своєрідний механізм пізнавальної діяльності людини, в основі якого лежить процес рефлексії Рефлективність мислення та пізнання людини є, власне, здатність активного перетворюючого та пізнавального впливу відносно самого себе, на себе. Це специфічна для людського способу існування форма пізнавально-орієнтуючої діяльності у світі. Іноді рефлексія визначається як процес розмірковування індивіда над тим, що відбувається В ЙОГО свідомості. Р.Декарт ототожнював рефлексію зі здатністю індивіда зосереджуватися на змісті своїх думок, абстрагуючись від усього зовнішнього, тілесного. Дж.Локк розрізняв сприймання та рефлексію, трактуючи останню як особливе джерело знань, внутрішній досвід на противагу зовнішньому, що базується на "свідченнях органів чуттів". Соціально-психологічне визначення рефлексії виглядає як специфічна форма усвідомлення діючим суб'єктом того, як він у дійсності сприймається та оцінюється іншими індивідами або спільнотами. Можна також говорити про складну рефлективну діяльність свідомості людини, що природно властива їй; вона є основою самоусвідомлюючих дій, оскільки власне й надає "безпосередньо-чуттєвий матеріал" для розмірковування над особливостями та ознаками свого внутрішнього світу. Можна також говорити про різні рівні та певну міру продуктивності рефлективної діяльності конкретної людини, адже відмінності у здійсненні цієї діяльності різними індивідами досить великі і відображають особливості їхньої індивідуальної природи.

Самопізнання виступає також як специфічний механізм пізнання, через який людина ніби "пронизує" всі рівні буття сутнього, а отже переходить межі власної сфери буття. Людина здатна осягнути реальність зовнішнього буття сутнього, реальність власного буття як самостійного сутнього та реальність внутрішнього буття, буття власного "Я". Специфічною властивістю людського способу існування і є те, що людина "у межах самої себе не може здійснити себе" (СЛ.Франк).

Процес виходу безпосереднього буття за межі самого себе називається трансцендуванням. Розрізняють різні форми трансцендуван-ня: 1) трансцендування як пізнавальна інтенція реалізується "в ідеальній спрямованості погляду на реальність, яка через це стає нашим ідеальним надбанням і предметно пізнається нами" (С.Л.Франк); 2) реальне трансцендування безпосереднього самобуття здійснюється як "достотний його зв'язок та злиття з реальністю, що перевершує його, достотне оволодіння стійкою опорою для свого буття, і, тим самим, реальне подолання його суб'єктивності відбувається лише там, де безпосереднє самобуття знаходить та здобуває поза самим собою, за своїми межами реальність, деякою мірою споріднену за сутністю йому самому, з якою воно може якось злитися чи на яку воно може надійно спертися своїм внутрішнім єством" (С.Л.Франк). Реальне трансцендування може здійснюватись у двох напрямах (або вимірах): назовні — трансцендування безпосереднього самобуття в інше "Я" — та всередину — трансцендування до актуальної основи власної сутності, до свого "Я".

Засоби здійснення актів трансцендування і виявлення їхніх результатів є такими ж неповторними, яким є окреме людське буття. Проте суб'єктивний зміст цих актів буде розгортатися для кожної окремої людини як розуміння та тлумачення спорідненості сутності власного буття сутності того сутнього, що пізнається при цьому. Осягнення сутнього (в тому числі й самобуття) є завершеним і цілісним тоді, коли людина реалізує по відношенню до нього власні засоби діяння, індивідульно-неповторні за змістом та за формальною організацією.

Представлена теоретизація та визначення досить складних психологічних механізмів самопізнавальної діяльності людини не повинні складати враження про цю діяльність як надскладну або таку, що здійснюється поза межами реальності, дійсного уявлення чи мислення. Насправді самопізнання — це не осягнення якоїсь прихованої метафізичної і таємничої сутності, котру можна назвати "душею", "психікою" чи "світом "Я". Прихованість цих явищ від безпосереднього споглядання зумовлена їхньою ідеальною, феноменологічною природою. Але ж людині властиве застосування методів опосередкованого споглядання, а отже приховане може ставати явним, а втаємничене — розкривати свій зміст.

Самопізнання у повсякденному житті людини є відтворенням та осмисленням того, що вона робить, як вона діє, чому саме так, та ін. Тобто це — звичайна повсякденна діяльність, яка зовнішньо не відрізняється від будь-якої іншої, звичайної та необхідної людині. Адже людина усвідомлює особливості своєї фізичної, соціальної, духовної тощо природи, протягом життя навчається враховувати власні індивідуальні відмінності та вибудовувати певний спосіб діяння у світі відповідно до цих відмінностей, з одного боку, та до об'єктивних вимог життя — з іншого. Хоча, звичайно, засоби самопізнання власного фізичного "Я" відрізняються від засобів самопізнання "Я" духовного. І засоби самовідчуття, самоспоглядання, саморозвитку властивостей власної духовної природи відрізняються від тих, що адекватні самопізнанню соціальних ознак своєї особистості. Проте як буттю людини властиве розгортання власної сутності протягом життя — реальної, дійсної форми людського буття, так йому властиве самопізнання, самоосягнення власної сутності у просторі та часі його "індивідуальної історії". Найвищим рівнем самоосягнення людиною своєї сутності є відкриття для себе свого покликання та призначення, а також усвідомлення того, що воно здійснене, реалізоване, а отже звершене. Саме для того людині дається життя, аби в сумнівах та стражданнях зуміти "пізнати себе повністю" і досягти "вершини буття", адже "щастя твоє є у тобі самому" (Г. Сковорода).