Соціальна політика і соціальний захист населення, Суть соціальної політики та її принципи. , Економічна теорія - Мочерний С.В Бібліотека українських підручників

Соціальна політика і соціальний захист населення

Суть соціальної політики та її принципи.

Категорія "соціальна політика" використовується у двох аспектах. У вузькому значенні соціальна політика сучасної держави — це комплекс соціально-економічних заходів держави, підприємств, організацій, спрямованих на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінення трудових заощаджень тощо. Це поняття можна обґрунтувати у більш широкому значенні.

Соціальна політика — обґрунтування та реалізація рішень державою й іншими соціальними інститутами (політичними партіями, профспілками, спілками підприємців та ін.) в інтересах і з урахуванням потреб основних верств і соціальних груп, окремої людини, їх місця в суспільстві та взаємодії у сфері трудових відносин, надання соціальних гарантій, здійснення соціального захисту населення.

Основним суб'єктом соціальної політики (як і будь-якої іншої форми політики) є держава. У процесі демократизації суспільного життя суб'єктами соціальної політики стають політичні партії, профспілки, місцеві органи влади, спілки підприємців, різні громадські організації.

Об'єктами соціальної політики е різні соціальні верстви і групи населення, його працездатна і непрацездатна частини. Так, в Україні кожний працюючий, окрім себе, утримує ще три особи. Соціальна політика стосовно працездатної і непрацездатної частин населення повинна бути взаємопов'язаною. Крім того, така політика має органічно узгоджуватися з економічною. Соціальна політика обов'язково спрямовується на трудову діяльність людей, формування у них соціальних мотивів до ефективної праці.

З цією метою держава та інші соціальні інститути передусім повинні сприяти всебічному використанню сукупної робочої сили, захисту її від безробіття. У центрі уваги соціальної політики у цій сфері має бути таке співвідношення між рівнем заробітної плати і допомоги безробітним, яке б стимулювало їх до підвищення свого професійно-кваліфікаційного рівня (у разі потреби — на отримання нової професії) та ефективний пошук роботи. У сфері заробітної плати та формування доходів найманих працівників соціальна політика повинна бути зорієнтованою на виконання заробітною платою всіх основних функцій

(відтворювальної, стимулюючої, розподільчої і соціальної), а також на оптимальне співвідношення між трудовими і нетрудовими (отримання відсотків від вкладів, дивідендів) доходами, між заробітною платою високо- і низькооплачуваних категорій працівників та ін.

Важливим напрямом соціальної політики щодо працездатного населення є прийняття обґрунтованих рішень з упровадження новітніх досягнень науки і техніки у виробництво з урахуванням чисельності звільнених при цьому. Крім того, необхідно спрямовувати цю політику на розв'язання проблем гуманізації праці, забезпечення гідних людини умов праці (санітарно-гігієнічних, естетичних, екологічних, належної техніки безпеки).

Стосовно ролі і місця найманого працівника на ринку праці соціальна політика у поєднанні з економічною повинна обґрунтовувати рішення і добиватись їх реалізації у розрізі характеру і змісту праці, підвищення професійного та освітнього рівнів як окремого працівника, так і автономних бригад, їх відповідальності за якість продукції, піднесення технологічної і загальної культури виробництва, створення сприятливого соціально-психологічного клімату на підприємстві тощо. У зв'язку з наявністю надомної праці, подвійної зайнятості та понадурочних робіт соціальна політика має формувати раціональні рішення і з цих питань.

Соціальна політика щодо непрацездатного населення полягає в його соціальному захисті, який передбачає обґрунтування рішень і застосування державою (на центральному, регіональному і місцевому рівнях), профспілками підприємств та організацій комплексу соціально-економічних заходів, спрямованих на захист населення від безробіття.

Основним суб'єктом соціального захисту є держава. Відповідно до статті 25 Декларації прав людини сучасна правова держава повинна гарантувати право громадян на такий рівень життя, який враховує забезпечення їх їжею, житлом, медичним обслуговуванням, необхідними для підтримання здоров'я, власного добробуту і добробуту сім'ї, і право на соціальне забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, овдовіння, старості та інших випадків втрати засобів до існування через незалежні від людини обставини. Порівняно з цим положенням у Конституції України право громадян на соціальний захист значно звужене. Так, у статті 46 Основного Закону зазначається, що громадяни мають право на соціальний захист, яке включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, у разі безробіття через незалежні від них обставини, а також за віком та в інших випадках, передбачених законом.

В українському законодавстві визначено, що на державному рівні регулюються основні принципи і норми соціально-економічної політики і трудових відносин (які здебільшого не виконуються) зокрема:

— гарантії праці й забезпечення продуктивної зайнятості;

— мінімальні соціальні гарантії оплати праці й доходів усіх груп і верств населення, які забезпечують достатній рівень життя;

— розмір прожиткового мінімуму, мінімальних нормативів;

— соціальне страхування;

— трудові відносини, режим праці й відпочинку;

— умови охорони праці і довкілля;

— задоволення духовних потреб населення.

У багатьох розвинутих країнах досягнуто такого рівня розвитку економічної системи і соціальних інститутів, який дає змогу проводити соціальну політику, зорієнтовану не лише на відтворення робочої сили нормальної якості, а й опосередковано на розвиток особистості. Соціальна політика щодо непрацездатної частини населення в цих країнах спрямована на забезпечення не тільки фізіологічних, а й мінімального обсягу соціальних і духовних потреб. Соціальна політика щодо працездатного населення найяскравіше виявляється у його загальноосвітньому рівні. Так, на початку 90-х років XX ст. у США робітники і службовці навчались в середньому 14 років, при цьому майже 24 % з них закінчили коледж, 20 % провчились у коледжі від 1 до 3 років, 40 % робітників мали середню освіту. Водночас для 60 % усіх робочих місць у США була потрібна вища або середня професійна освіта. Загальноосвітній термін навчання робітників в Україні у цей період становив 9,5 років. Якщо показник кількості студентів на 100 тис. населення у США взяти як 100 %, то в Україні він тоді становив 32, 7 %, Франції — 45, Німеччині — 49,2, Канаді — 99,6 %. У 2003 р. ситуація в Україні дещо поліпшилась внаслідок впровадження 11-річної освіти і розширення мережі платних ВНЗ, але відставання залишається істотним.

Після проголошення незалежності України основою економічної і соціальної політики стала неокласична концепція, зокрема монетаризм. Відповідно до її постулатів найкращий соціальний захист населення забезпечує сам ринок. Прихильники цієї доктрини не усвідомлювали, що ринок не спроможний виконати таку функцію. Тому впродовж перехідного періоду значно посилилось майнове розшарування, з'явився великий прошарок надлишкової робочої сили з вищою або середньою спеціальною освітою, катастрофічно зросли масштаби бідності тощо.

Основними принципами проведення соціальної політики є:

— захист рівня життя шляхом застосування різних форм компенсації за підвищення цін і проведення індексації;

— надання допомоги найбіднішим сім'ям;

— надання допомоги у разі безробіття;

— здійснення політики соціального страхування, встановлення мінімальної заробітної плати для працюючих;

— розвиток освіти, охорони здоров'я, навколишнього середовища переважно за рахунок держави;

— проведення активної політики, спрямованої на забезпечення відповідного рівня освіти і кваліфікації.

Щоб забезпечити соціальний захист, держава має насамперед у законодавчому порядку встановити основні соціальні гарантії, забезпечити механізм їх реалізації та функції надання соціальної підтримки.