Формування європейської циклічної філософії історії, Коловоротна філософія історії Макіавеллі, Філософія історії Бібліотека українських підручників

3.4.3. Формування європейської циклічної філософії історії

В Європі одним з перших, якщо взагалі не першим, прибічником коловоротного тлумачення історичного процесу є знаний мислитель, художник слова й політичний діяч італійського Відродження Ніколло Макіавеллі (1469—1527).

3.4.3.1. Коловоротна філософія історії Макіавеллі

Свою філософсько-історичну концепцію він розбудовував, грунтуючись на досвіді історії стародавнього Риму, звертаючись при цьому не до самих історичних реалій, а до їх відображення у всесвітньо відомій "Історії Риму" Тита Лівія. Слід відзначити, що погляди Макіавеллі на історію певною мірою збігаються з тими, які свого часу обстоював Полібій. Як і Полібій, Макіавеллі теж ідеалізує стародавній Рим, подібно до цього мислителя старовини флорентієць теж прагне виявити повторюваність, закономірність в історії шляхом аналізу політичної життєдіяльності суспільства. Подібність філософсько-історичних ідей Макіавеллі й Полібія сягає ще далі. Адже Макіавеллі теж розглядає історію того чи іншого народу як своєрідний коловорот, окремий життєвий цикл якого вичерпується трьома основними різновидами урядів — Монархією, Аристократією та Демократією (Народним Правлінням), а перехід від однієї форми влади до іншої відбувається внаслідок виродження позитивної іпостасі кожної з них у свій антипод: монархії в тиранію, аристократії — в олігархію, народного правління — у цілковиту розпущеність67.

При цьому спроби запобігти чи перешкодити виродженню позитивної форми в негативну чи переходові від єдиновладдя до влади небагатьох, а від неї — до влади народу були б, за Макіавеллі, марними, оскільки вони реалізуються як процес не тільки й не стільки свідомий і однозначно детермінований, скільки як такий, що реалізується масовидно й стохастично, через випадковості й об'єктивно, не завжди збігаючись із суб'єктивними бажаннями людей. "Ці різні види правління, — зазначав мислитель, — розвинулися між людьми випадково, бо на початку світу, коли жителі були нечисельні, вони жили розпорошено, на кшталт тварин; пізніше, коли покоління їх розмножилось, вони возз'єдналися і, щоб краще захищатися, обрали з свого середовища найсильнішого та найхоробрішого, зробили його своїм начальником і стали коритися йому. Звідси виникло пізнання різниці між корисним і добрим, шкідливим і підлим, тому що у людях почало прокидатися обурення та співчуття при вигляді людини, що завдавала шкоди своєму благодійнику; вони стали гудити невдячних і поважати чутливих до благодіяння і, бачачи, що їм самим може бути завдано подібної ж образи, зважились задля уникнення такого зла встановити закони, запровадити покарання для їх порушників, звідки з'явилося поняття справедливості та правосуддя. Внаслідок цього поняття, коли доводилося обирати начальника, люди почали віддавати перевагу вже не найхоробрішому, а наймудрішому та справедливому. Однак, оскільки пізніше вожді стали спадковими, а не обраними, то відразу ж почали вироджуватися; полишивши доброчинності своїх предків, вони почали думати, що справа володаря лише затьмарювати інших пишнотою, любострастям та іншими подібними якостями. Володарі, отже, зробилися ненависними й тому боягузливими, а від страху перейшли до пригнічування, і виникла тиранія. Наслідком стали падіння володарів, умисли та змови супроти них, що влаштовувалися не боягузами та малодушними, а тими, котрі великодушністю, благородством, багатством та знатністю підносились над іншими і не могли витерпіти злочинного існування цих володарів. Керований ними натовп озброювався проти володаря й, убивши його, підкорювався своїм вождям як рятівникам. Останні, що ненавиділи ім'я монарха, утворювали із себе уряд і спочатку, пам'ятаючи приклад минулої тиранії, керували згідно із встановленими ними законами, підпорядковуючи свої вигоди спільній користі і з однаковою старанністю опікувалися громадськими і своїми приватними справами. Але, нарешті, правління переходило до їх синів, що не знали зрадливості долі, не зазнали нещасть і не бажали вдовольнитися громадянською рівністю; поринувши в зажерливість, шанолюбство, викрадання чужих жінок, вони перетворювали аристократичне правління в Олігархію, утискуючи права громадян; таким чином, незабаром їх вражала доля тирана; знудившись від такого правління, натовп перетворювався у знаряддя будь-кого, хто пропонував йому позбавити його від цих правителів; і невдовзі з'являлася людина, котра за допомогою натовпу скидала їх. Але пам'ять володаря та звіданих від нього образ була ще свіжою; тому, зруйнувавши владарювання олігархів і не бажаючи відновлювати монархію, люди запроваджували у себе народне правління, встановивши у себе такий порядок, щоб ні аристократи, ні монарх не мали в ньому ніякої влади, оскільки будь-який державний порядок користується спочатку повагою, то народне правління могло деякий час існувати, втім недовго, доки не згасло покоління, що заснувало його; потім швидко запроваджувалася повна розпущеність, де ні приватні, ні громадські люди не викликали ні в кого ніякої поваги, внаслідок чого кожен жив по-своєму і всі завдавали один одному тисячі образ. Тоді спонукувані необхідністю або порадою якої-небудь розумної людини, люди, щоб уникнути такого безпорядку, знову зверталися до монархії і від неї знов-таки поступово поверталися до розпущеності тим самим шляхом і з тих самих причин.

Таким є коло, в якому оберталися й обертаються правління всіх республік, однак вони рідке повертаються до того, з чого вийшли, тому що в них рідко зберігається стільки життєвої сили, щоб пройти, не загинувши, кілька разів це коло. Зазвичай буває, що серед цих переворотів республіка, позбавлена сили й керівництва, стає здобиччю сусідньої держави, котра керується краще, ніж вона. Але, припустивши, що цього не тралиться, вона повинна буде обертатися в цьому колі нескінченний час"68.