Вчинок як діалог і монолог., Основи психології - Киричук О.В. Бібліотека українських підручників

Вчинок як діалог і монолог.

Вчинок психологічно і морально зрілої особистості завжди передбачає в своїй основі відношення до іншої людини як до такої ж особистості, як до цілі, а не як до засобу: "інший — завжди мета і цінність не менша, ніж ти сам, а тому, вчиняючи, нічого не чекай взамін". Вчинок — це завжди акт вільного волевиявлення, що не потребує ніякої винагороди.

Нікого не можна примусити не тільки діяти певним чином, але й, тим більше, робити це з любов'ю, розмірковував І.Кант. А те, що людина не любить, вона робить убого чи взагалі ухиляється від дії за допомогою софістичних вивертів. Але коли справа торкається виконання обов'язку, а не просто уявлення про нього, коли мова йде про суб'єктивну основу дії, що насамперед визначає те, як вчинить людина (на відміну від об'єктивної сторони, котра диктує, як вона повинна вчинити), то саме любов, що вільно включає волю іншої людини у свої "максими", необхідно доповнює недосконалість людської натури і примушує до того, що розум визначає як закон.

У стародавні часи психологія людей була природно орієнтована на "рівний обмін дарами". Вони вірили, що "отримуючи від іншого, ти отримуєш тим самим частку його самого, яка, так би мовити, проникає в тебе". Оскільки окремий індивід був розчинений у масі, весь рід був відповідальний за вчинки кожного із своїх членів.

Такий первісний "егоальтруїзм", помножений на кругову відповідальність, проходив через звички стародавніх людей, знаходив відбиток у їхньому душевному житті, звичаях, віруваннях. Мабуть, тільки такий дух міг допомогти нашим предкам вистояти у боротьбі зі стихією, а головне — стати людьми.

Таким чином, людина як суспільна істота певною мірою природно приречена вчиняти, з самого початку схильна до вчинку. Адже тільки здійснюючи самостійні відповідальні вчинки, зорієнтовані на благо інших як на своє благо, людина може пройти унікальний шлях морально-психологічного розвитку, шлях творення себе самої.

Однак не завжди те, що людина вважає для себе вчинком, визнається іншими як вчинок. Буває і навпаки . Оточення вихваляє сміливця, що врятував дитину від загибелі, а як на нього, то це далеко не вчинок, а досить проста і не ризикована справа. Отже, слід розрізняти вчинок "для себе" і вчинок "для інших".

Ось як розв'язував цю непросту проблему Г.Гегель: 1) суб'єкт повинен знати і хотіти вчинку — "право наміру"; 2) суб'єкт має також право на те, щоб особливість змісту у вчинку не була б для нього зовнішньою, але містила б дійсну особливість суб'єкта, його потреби, інтереси і цілі, які, наче об'єднані в одній меті, складають його благо, — "право блага".

Тобто, щоб визнати ту чи іншу дію вчинком, недостатньо зовнішньої, навіть дуже компетентної, оцінки. Потрібно ще, аби "автор" цієї дії бажав саме вчинити, а не "виконати замовлення" ззовні, щоб він усвідомлював і переживав її саме як вчинкову дію, як намір і благо для себе.

З іншого боку, якщо вчинок оцінюється оточенням у цілому негативно, тобто коли індивідуальна і колективна оцінки розходяться між собою, варто враховувати право суб'єкта на визнання своєї провини лише за те, що складало його намір, належало саме йому.

Оскільки вчинок зачіпає безпосередньо наявне буття, зазначав Г.Гегель, остільки те, що належить мені, є формальним у тому розумінні, що зовнішнє наявне буття самостійне також і по відношенню до суб'єкта. Ця зовнішність може спотворити вчинок суб'єкта і виявити дещо інше, ніж те, що в цьому вчинку містилося. Хоча усі зміни як такі, оскільки вони покладені діяльністю суб'єкта, є його справою, однак тільки через це він ще не визнає їх своїм вчинком, але визнає своїм лише те наявне буття в дії, яке містилося в його знанні та волі, тільки те, що було його наміром, було тим, що йому належало.

Проте і роль суспільства, оточення по відношенню до вчинку та його суб'єкта не повинна зводитись лише до споглядально-оцін-кової функції. Адже, здійснюючи своєрідний диференційований підхід до всього вчинкового "матеріалу", суспільство тим самим намагається спрямувати індивідуальну активність кожного свого члена у належне річище, знецінюючи чи відкидаючи те, шо не відповідає суспільним ідеалам. Такий відбір вважається доцільним лише за умови, що його основним критерієм є благо кожного й усіх, добро, пов'язане перш за все з можливістю вільного розвитку. Тому й тут ще раз варто згадати Г.Гегеля, який вважав, що світ повинен надати можливість здійснитися в ньому суттєвому, доброму вчинку, — так само як і забезпечити доброму суб'єкту задоволення його особливого інтересу, а злому, навпаки, відмовити у цьому і також знищити саме зло.

Соціально-психологічний аспект вчинкової активності можна спробувати пояснити через поняття "діяння" — активності, завдяки якій особистість більш чи менш цілеспрямовано робить свій внесок у розвиток інших людей, тобто здійснює вчинок заради розвитку, вдосконалення, покращення того, що існує в довколишньому середовищі, у психіці та особистості "партнерів по життю". За думкою авторів концепції "особистісних внесків" А.В.ІІетровського та В.А.Летровського, їхня сутність полягає у "тих реальних смислових перетвореннях, дійових змінах інтелектуальної та афективно-споживацької сфер особистості іншої людини, які виробляє діяльність людини чи її участь у спільній діяльності. Інобуття індивіда в інших людях — це не статичний відбиток. Мова йде про "продовження себе в іншому". Тут схоплюється найважливіша особливість особистості (якщо вона дійсно особистість) — отримати друге життя в інших людях..."

Проте варто зразу ж зазначити, що різні "внески" мають різне розвивальне значення для іншої людини. Саме тоді, коли цей "внесок" є результатом вчинкового діяння, та ще й націленого на допомогу конкретному індивідові у його боротьбі з перешкодами, що трапляються на шляху розвитку, він максимальною мірою може сприяти перетворенню внутрішнього світу іншої людини, водночас наближаючи "автора" такого вчинку до безсмертя.

Остання думка є дуже важливою. Адже не слід забувати про "автора" вчинку з його власними потребами саморозвитку. Що б людина не робила, вона робить це заради якоїсь зі своїх потреб. Це положення певним чином хрестоматійне. Однак довгий час у психологічній науці радянського періоду основною системоутворюючою потребою людини вважали потребу самопожертви заради інших, колективістську спрямованість. Всіляко "оспівувалася" велич людини, яка всю себе віддає служінню суспільству, все, що має, вкладає в інших і в цьому знаходить "внутрішнє психологічне виправдання свого існування".

Яскраву ілюстрацію ненавмисної деіндивідуалізації людини знаходимо в Антуана де Сент-Екзюпері: "Цивілізація тримається на тому, що вона вимагає від людей, а не на тому, що вона їм постачає... Творити — це, можливо, і збитися у танці. Або навскіс ударити по каменю різцем. То не важливо, до чого приведуть твої жести. Це зусилля уявляється тобі безплідним, тобі, сліпцю, що уткнувся в нього носом. Але відступи трохи назад. Подивися з відстані на життя міського кварталу. Ти побачиш тепер гарячий порив і золотавий пил роботи. І ти вже більше не помічаєш невдалих, невправних рухів. Бо цей народ, що схилився над роботою, хоче він цього чи ні, споруджує палаци чи водоймища, чи великі висячі сади. Його творіння неодмінно народжуються з чарівництва його пальців... Народжуються рівною мірою від тих, чиї рухи невдалі, і від тих, кому вони вдалися, бо неможливо розділяти людину, і якщо ти будеш рятувати тільки великих скульпторів, у тебе не буде великих скульпторів... Помилка одного, удача іншого — не турбуй себе цією справою. Плідним є тільки велике співробітництво одного за допомогою іншого".

Пафос великого єднання, злиття у загальному процесі творення справді має право на існування. Але надто вже убогою і обмеженою, невиразною і спрощеною зображується тут окрема людина, якій відмовлено у найголовнішому — почутті власної гідності, значущості, нетотожності з іншими, індивідуальності.

Служіння суспільству, народу, здатність віддати своє життя за ідеали гуманізму тощо справді визначають людину високого рівня духовного розвитку. Проте ця ж людина перетворюється лише на "гвинтик" соціального процесу, деіндивідуалізується, якщо турбота про суспільний добробут перекреслює мотивацію саморозвитку, самовдосконалення, самоактуалізації, витискає у підсвідоме природну відповідальність перед собою за власний розвиток, за реалізацію смислу власного життя як цінності.

Ще чекає на свого дослідника проблема визначення тих втрат, яких зазнає людство, нерідко переслідуючи оригінальне, нестандартне, індивідуальне на догоду загальноприйнятому, типовому, звичному.

Отже, у природному зв'язку з вчинками "для інших", які опосередковано рано чи пізно стають вчинками "для себе", повинні розглядатися "самовчинки" — такі діяння, що мають за мету робити "внески" в самого себе, які безпосередньо спрямовані на власне "Я", власну психіку, душу, дух, їх творення, розвиток і вдосконалення, спираючись при цьому на зовнішнє соціальне оточення як необхідну умову і певний засіб досягнення своїх цілей.

Тут, очевидно, доцільно висунути головну проблему — вчинку як діалогу. Вчинок — це відношення, яке передбачає взаємність, співучасть. При цьому ролі учасників учинкового акту можуть розподілятися по-різному. Хтось може бути ініціатором вчинку, а хтось його виконавцем або тільки спостерігачем. В іншому випадку мова може йти про паралельність вчинкових дій у їхній спрямованості на спільний об'єкт, тобто про вчинкове співавторство. Нерідко можна спостерігати односпрямований вчинок, коли суб'єкт А вчиняє по відношенню до суб'єкта />, а останній з тих чи інших причин не відповідає йому "вчинковою взаємністю".

Зрозуміло, що особливу цінність являють собою такі способи взаємодії, які будуються на взаємовчинковій активності, коли спостерігається своєрідний вчинковий діалог, учасники якого вчиняють один відносно одного не за принципом "ти — мені, я — тобі", а на основі почуття спонтанної взаємності, коли інший для мене не може бути нічим іншим, ніж мета і цінність, і дорівнює в цьому мені самому.

У співучинку зникає відчуття дії, залишається лише відношення взаєморозвитку, взаємозбагачення, єднання зі світом, прилучення до вічності, тобто відчуття сутнісного існування. Ось чому вчиняти "легко". "Адже сутнісний акт пов'язаний з припиненням усіх часткових дій, а значить і всіх — лише їхнього обмеженістю зумовлених — відчуттів дій..." — влучно зазначає М.Бубер.

Кожний своєю активністю має створювати "вчинкове середовище" для інших. Вчинок можна виховувати тільки вчинком. Так вважав СЛ.Рубінштейн, з'ясувавши непересічне значення такого способу й рівня психічної, душевної і духовної активності людини.