Вчинки — локомотиви поведінки., Вчення СЛ.Рубінштейна про основний осередок психічного. , Основи психології - Киричук О.В. Бібліотека українських підручників

Вчинки — локомотиви поведінки.

Людська поведінка, що складається із вчинків, розв'язує дійсні конфлікти життя. Щоб це було можливим, самі вчинки слід тлумачити як активні фактори, або "локомотиви", поведінки. Проблема вибору і прийняття рішення стає в сучасній науковій психології однією з найважливіших проблем. Водночас дедалі впевненіше вчинок стає центральним осередком психології. Те, що робить людина, її поведінка, вчинки не можна пояснити ні своєрідною сукупністю елементів, ні шаровим (навіть — антагоністичним) характером психіки. Аналіз учинку, його рушійних сил передбачає велику сукупність позицій дослідження цього предмета. Наукове розкриття психіки має включати в себе аспекти вікові та індивідуальні, історичні та ситуативні. Тільки повне коло таких аспектів допоможе дослідницькому погляду психолога наблизитися до осягнення справжньої психологічної природи людини.

Існують три пов'язані між собою за змістом і цілеспрямованістю вчення про основний осередок психічного. Паралельний розвиток цих учень відбувався в ЗО—70-ті роки XX ст.

Вчення СЛ.Рубінштейна про основний осередок психічного.

Для розуміння істотних внутрішніх взаємозв'язків різноманітних психічних явищ СЛ.Рубинштейн пропонує знайти "клітину", або "осередок", в яких можна було б відкрити зародки усіх елементів психічного в їхній органічній єдності. Цей осередок має становити психофізичну єдність, що містить у собі основні моменти психіки в їхніх реальних взаємозв'язках, зумовлених відносинами індивіда й навколишнього світу. Як такий осередок Рубінштейн пропонує "дію", що тлумачиться ним як одиниця діяльності. "Ця "клітина" на різних ступенях історичного та індивідуального розвитку має різний зміст і структуру: від чуттєво-практичного характеру до виділення ідеальної, теоретичної діяльності". При цьому інваріантне ядро "клітини" залишається на всіх ступенях її становлення.

У самій дії Рубінштейн виділяє зовнішній і внутрішній бік, які навіть виступають як зовнішня і внутрішня дія. Зовнішній і внутрішні бік мають усі етапи, або моменти становлення дії. Щоб у цій структурі побачити в зародку всі психічні якості людини, логічний осередок психологи слід розгорнути в чіткій логічній послідовності. "Дія як "одиниця" діяльності, взята в її психологічному змісті, — це акт, який виходить з певних мотивів і спрямовується на певну мету; враховуючи умови, за яких дана мета досягається, дія виступає як розв'язування індивідом задачі, що постає. Дія як такий свідомий цілепокладаючий акт виражає основне специфічне відношення людини до світу: в ньому людина — частина світу виступає як сила, що свідомо змінює і перетворює світ". Перехід від одних визначень дії до інших Рубінштейн розуміє як перехід на основі внутрішньої необхідності й певної послідовності: потреби — сенсомоторна реакція — предметна дія і сприймання — мнемічна функція — мислення вихід за межі безпосередньої ситуації — афективно-емоційна сфера — воля з боротьбою мотивів. Розрізняючи мислительні, або інтелектуальні, емоційні та вольові процеси, Рубінштейн не встановлює ніякого диз'юнктивного поділу в дусі старої психології. Кожний психічний феномен водночас інтелектуальний, емоційний і вольовий за своєю природою. Залежно від ситуації переважає той або інший аспект. Процеси включаються в дію, дії — в діяльність.

Нову орієнтацію науково-психологічного дослідження Рубінштейн поширює на всі без винятку психічні феномени, починаючи від простих сенсомоторних процесів і завершуючи свідомо спрямованою доцільною діяльністю. Справа не в тому, що свідомість безпосередньо пов'язана з діяльністю, саму свідомість слід витлумачити як таку, що має структуру людської дії і спрямованість на певний об'єкт. Будь-який акт мислення є розв'язуванням задачі. Об'єктивний зміст її опосередковує і визначає мислительний процес. Ось чому логіка речей — об'єктів думки — виступає визначальною стосовно психіки індивіда і більш-менш адекватно відображається в його мисленні.

У структуру дії як "одиниці" діяльності Рубінштейн уводить насамперед "цілі" і "мотиви", а також предметний результат дії, який визначає об'єктивне значення її. При цьому "в контексті різних конкретних суспільних ситуацій одна і та ж дія може набути об'єктивно різного суспільного смислу". Створюючи в процесі дії об'єктивний продукт — матеріальний або духовний, людина через нього співвідноситься з іншою людиною і цим включається в суспільне життя. "На ставлення людини до речей... накладаються і з ним переплітаються ставлення людини до інших людей, до суспільства... В кожній дії людини представлено якоюсь мірою цей бік".

Рубінштейн то розводить "дію" і "вчинок", то зводить їх і майже ототожнює. Якщо вчинок визначається позицією, ставленням людини до навколишнього світу, то таку ж позицію, зрештою, має будь-яка дія людини і, мабуть, не тільки її. Вважаючи "одиницею" поведінки вчинок, а "одиницею" діяльності — "дію", Рубінштейн не перекидає логічного містка між поведінкою і діяльністю. Водночас між вчинком і дією такий місток наводиться. У результаті цього виникає об'єктивна необхідність відмовитися від такої двоїстості на користь учинку. Дія завжди є вчинком. Учинок є саме дією живої істоти взагалі, а людини — особливо. "У вчинках, у діях людей їхнє ставлення до оточуючого не тільки виражається, а й формується: дія виражає відношення, але й навпаки — дія формує відношення".

Показуючи специфічно людський характер дії, Рубінштейн непомітно здійснює перехід від "дії" до "вчинку". Під цим актом він розуміє таку дію людини, в якій виявляється її суспільна природа, тобто такий акт поведінки, в якому провідне значення набувають відносини міжлюдські. В розвитку цієї думки Рубінштейном об'єктивно зникає двоїстий характер основного осередку психічного.

Отже — дія або вчинок? Не може бути двох логічних осередків у психологічній системі. Насправді будь-яка дія підноситься до вчинку тим більше,чим гострішою стає її внутрішня динаміка, суперечність її структури. Вчинок є важкою для звершення дією і насамперед визначається колізійністю своїх моментів — ситуативного, мотиваційного і дійового. Дія — це згорнутий або ще нерозвинений вчинок. Вчинок виступає розгорнутим у своїй суперечливості, сповненою колізійності дією. Як розгорнута загострена дія вчинок не залишає поза своїми межами ніякого компонента психічного і саме тому він може і повинен слугувати логічним осередком у психології. Логічний ключ до таємничої скриньки психічного мусить мати універсальний характер. Відкриваючи одну скриньку, ми знаходимо в ній іншу, й так безкінечно.

Будь-яку дію не можна кваліфікувати як вчинок, навіть якщо перед індивідом стоїть проблема вибору. Славнозвісний Буриданів осел опинився перед проблемою вибору лише формально, і вона не становить для нього складності вчинку. Як правильно зауважив Гегель, осел одного за одним з'їсть обидва оберемки сіна — ліворуч і праворуч від нього — і не помре з голоду. Вибір оберемків сіна і поїдання їх не перетворюються у вчинковий акт і тому не можуть слугувати феноменом, що зосереджує в собі всю психіку даної істоти.

Немає рації протиставляти дію і вчинок як такі феномени, що мають і не мають морального змісту, або не виражають і виражають соціальну природу людини. Усе в ній соціальне. Будь-який пове-дінковий акт є вираженням ставлення до інших людей. Істотна відмінність дії і вчинку полягає в тому, що вчинок пов'язується з колізійністю ситуації, істотною боротьбою мотивів і необхідністю вибору, з установленням певного відношення між метою і засобами дії, і все це за умови, що такою метою і таким засобом виступає не мертвий предмет, а жива людина.

Ось цей, сповнений внутрішнього вогню і незламної сили, осередок, в якому концентрується вся людська істота, в якому вона формується і виражається, має слугувати логічним осередком психології. Життя тварин, оскільки воно стає доступним для розуміння людини, показує, на що вони здатні в гострих конфліктних для них ситуаціях. Рішення, яке обирає тварина, шоб розв'язати життєву задачу, є рішенням учинкового характеру. Не апатична дія, а схвильовуючий і оживлюючий всю психіку вчинок, який приводить до появи нових соціальних відносин, може бути осередком наукової психології. Вчинок, а не дія, розгортаючи всю драматичність вибору, показує справжню міру самовизначення і визначення з боку іншого. В цій мірі — вся людина, вся її психіка, з характером і властивостями особистості, інтересами та ідеалами, справжнім творчим натхненням.

Як осередок психічного вчинок і розкриває це психічне для допитливого розуму людини. Вчинок стає, отже, не тільки предметом, а й методичною основою для вивчення психіки. Такий справжній історичний смисл учення Рубінштейна про характер основного осередку в психології.

Дещо з іншої позиції, без посилання на праці Рубінштейна і згадки його імені, проблему основного осередку психології поставили психофізіолог і фізіолог М.О.Бернштейн (1896— 1966) у своєму вченні про "фізіологію активності" і фізіолог П.К.Анохін (1898— 1975) у своїй теорії "функціональної системи". "Фізіологія активності" у Бернштейна пов'язується з ідеєю "рефлекторного кільця", що вже передбачає самоактивність і саморегуляцію організму.

Тим самим долається старе вчення про "рефлекторну дугу". Теорія "функціональної системи" йде ще далі і включає у свій предмет принцип вибору на базі самовизначення.