Концепції економіки пропозиції і раціональних очікувань. , Економічна теорія - Мочерний С.В Бібліотека українських підручників

Концепції економіки пропозиції і раціональних очікувань.

Окремих теоретико-методологічних вад неокласичний напрям частково позбувся з виникненням концепції раціональних очікувань, родоначальниками якої є американські економісти Роберт-Емерон Лукас (нар. 1937), Т. Серджент та ін. На їх думку, в умовах зростаючої насиченості інформацією господарські суб'єкти мають інтуїтивне уявлення про функціонуючу економічну систему і здатні правильно оцінити тенденції її розвитку, зокрема соціально-економічні наслідки державного регулювання економіки, внести відповідні корективи у свої дії. Так, отримавши інформацію про раптове зростання цін на готову продукцію, підприємці збільшать інвестиції на засоби виробництва і робочу силу, розширять виробництво, що приведе до зрівноваження попиту і пропозиції, виробництва і зайнятості, а отже, до послаблення циклічних коливань. Якщо держава збільшує витрати і зростає грошова маса (пропозиція грошей), господарюючі суб'єкти, прогнозуючи можливе зростання цін, заздалегідь підвищать свої номінальні доходи. З метою зменшення глибини циклічних коливань вони пропонують більше довіряти урядовій інформації і відповідно вносити корективи у підприємницьку діяльність. Економіка, на думку представників концепції раціональних очікувань, повинна регулюватись зрозумілими для всіх нормами, передусім за допомогою грошово-кредитних важелів, через які держава може забезпечити передбачувані умови розвитку ринкової економіки на довготривалому проміжку часу.

Важливою умовою такого регулювання є наявність "природного рівня безробіття". У цій концепції заперечувався висновок неокейнсіанського теоретика А. Філіпса про існування оберненої функціональної залежності між зміною ставок заробітної плати і кількістю безробітних, графічним зображенням якої є "криві Філіпса". Економіка, на думку монетаристів, може бути стійкою протягом тривалого проміжку часу за "природного рівня безробіття", тобто неминучого безробіття, рівень якого нині становить приблизно 5 %. Водночас вони погоджувались щодо наявності залежності між інфляцією і безробіттям на короткому проміжку часу — до трьох років.

Концепцію раціональних очікувань намагався розвинути М. Фрідмен, запровадивши у науковий обіг поняття "адаптивних очікувань", які виникають у господарюючих суб'єктів внаслідок очікування наступної інфляції на основі наявної, до якої вони намагаються адаптуватись. Проте така адаптація зумовлює виникнення психології інфляції.

Поряд з дещо прогресивними модифікаціями неокласичного напряму (неокласичною теорією добробуту, концепцією раціональних очікувань, теорією технічного прогресу) розвиваються консервативні варіанти, зокрема концепція економіки пропозиції. А. Лаффер обстоює обмеження державного втручання в економіку, суттєве скорочення соціальних витрат, зниження податків на прибутки корпорацій і зменшення прогресивності шкали оподаткування та інші державні заходи досягнення економічної стабільності, виступає проти антициклічного регулювання за допомогою кейнсіанських методів (управління величиною сукупного платоспроможного попиту) тощо.

За концепцією економіки пропозиції основною причиною нестабільного розвитку економіки є нестача обсягу національного продукту. Необхідність зниження податків на прибутки А. Лаффер пояснює тим, що їх значну частину підприємці включають у витрати виробництва і у такий спосіб перекладають на споживачів" а також тим, що збільшення інвестицій призводить до зниження норми відсотка, внаслідок чого збільшується капіталовкладення у виробництво. Крім того, зниження ставок оподаткування нібито зменшує дефіцит державного бюджету, оскільки значно розширюється податкова база і податкові надходження.

Гносеологічною основою концепції економіки пропозиції є погляди А. Сміта, Ж.-Б. Сея, В.-С. Джевонса, Л. Вальраса, А. Маршалла та ін., а їх квінтесенцією — твердження, що в умовах ринкового господарства особисте збагачення приватних власників передбачає зростання добробуту всіх громадян. Прихильники концепції економіки пропозиції захищають власність й багатство від морального осуду, від домагань "пасивної більшості".

Проте впровадження у 80-ті роки адміністрацією Рейгана рекомендацій цієї теорії в практику США не дало очікуваних результатів. Так, незважаючи на скорочення ставок податку із корпорацій з 48 % до 34 %, частка податку з прибутку корпорацій у федеральних податкових надходженнях скоротилася з 10 до 8 %. Лише за 1988—1992 рр. податкові пільги корпораціям становили понад 300 млрд дол. Але значна частина цих коштів спрямовувалася на фінансові операції, пов'язані зі злиттям і поглинанням. Податкові пільги корпораціям не зменшили дефіцит державного бюджету. Так, у 1980 р. дефіцит федерального бюджету США становив 3,1 % ВНП, а на початку 90-х років — понад 6 % ВНП. Тому в першій половині 90-х років уряд США здійснював політику збільшення податкових надходжень майже на 140 млрд дол. (за рахунок підвищення акцизів на бензин, алкогольні напої, тютюнові вироби, предмети розкошу, податку на корпорації та ін.).

Розглядаючи проблему інфляції, прихильники концепції економіки пропозиції дійшли висновку, що монетарні методи її вирішення, запропоновані М. Фрідменом, необгрунтовані, оскільки застосовані до цієї проблеми лише з точки зору попиту. Причину інфляції Гілдер та деякі інші вчені вбачали насамперед у високих податках, які призводять до зростання цін. Тому методом боротьби з інфляцією автори цієї концепції вважали не обмеження зростання грошової маси (як пропонували монетаристи), а скорочення державних витрат, що, в свою чергу, сприятиме зниженню податків. Зазначаючи, що податковий імпульс інфляції сприяє зростанню грошової маси, вони не вважали інфляцію головною його причиною. На їхню думку, такою причиною є податкова система, зокрема високі податки на багатих, які паралізують їх активність у сфері заощаджень. З урахуванням взаємозв'язку між зростанням грошової маси та інфляційними процесами (на початковому етапі) концепція економіки пропозиції пропонує дещо конструктивніший підхід до їх вирішення — обмеження пропозиції маси грошей і зниження податків.

Важливим недоліком концепції раціональних очікувань є, на думку окремих західних учених, її описовість та неадекватне відображення психологічних принципів, покладених в її основу.

Основною теоретико-методологічною передумовою неолібералізму є визнання неспроможності ринкового механізму саморегулювання забезпечити макроекономічну рівновагу і необхідність залучення до цього держави, які повинна здійснювати опосередковане регулювання економіки шляхом використання грошово-кредитних важелів, активного проведення податкової, інвестиційної, зовнішньоекономічної та антимонопольної політики з метою забезпечення економічних і правових умов для розвитку ринкової конкуренції Виходячи з цього, неоліберали намагалися обґрунтувати третій шлях еволюції економічних систем (першими двома були капіталізм і соціалізм) — соціальне ринкове господарство.

Дещо вдосконалив неокласичну теорію рівноваги англійський економіст А. Пігу. Він (а частково і А. Маршалл) визнавав неспроможність ринку відрегулювати монополістичні тенденції в економіці, забезпечити виробництво суспільних благ та ін. Це вимагає державного втручання в економіку, у томі числі безпосереднього. Зокрема, цей вчений виступав за перерозподіл національного доходу через державний бюджет, справедливо стверджуючи, ще "трансферт доходу від багатих до бідних збільшить сукупний добробут, оскільки сума задоволення останніх зростає більше, ніж зменшиться сума задоволення перших". Це зумовило виникнення неокласичної теорії добробуту, а на основі проголошених нею принципів — появу теорії державних фінансів, яку підтримував П.-Б. Самуельсон. Пігу намагався вдосконалити концепцію грошового обігу І. Фішера, зокрема врахувати в ній прагнення господарюючих суб'єктів відкладати частину грошей в запас у формі банківських депозитів або цінних паперів.

Важливу роль відіграють сучасні концепції економічного зростання. їх передумовою стала концепція граничної продуктивності праці і капіталу, започаткована Дж.-Б. Клерком. Основними первинними макроекономічними чинниками економічного зростання в цій концепції вважалися капітал і робоча сила, поєднані в різних пропорціях під впливом економічних, в тому числі технологічних, змін, а їх внесок набував форми виробничих функцій, які виражають передусім кількісні зв'язки між витратами і обсягом випуску продукції у математичній формі. Водночас такі зв'язки розкривають стан економічної рівноваги в умовах повної зайнятості, привласнення підприємцями прибутку залежно від граничного продукту капіталу, а також отримання робітниками заробітної плати згідно з граничною продуктивністю праці.

Основними методологічними передумовами неокласичної виробничої функції слугують: наявність двох однорідних виробничих факторів (праці і капіталу), які створюють однаковий продукт; домінування вільної конкуренції, яка забезпечує оплату цих факторів відповідно до їх граничних продуктів, а також можливість вільної заміни цих факторів, а значить і зміни їх цін; вкладення всіх заощаджень у виробництво, внаслідок чого не виникає проблема з реалізацією створеного продукту; відсутність зростання ефективності при збільшенні обсягів виробництва за одночасного зниження продуктивності факторів в умовах незмінного способу виробництва, причому науково-технічний прогрес впливає на ефективність усіх факторів однаковою мірою; забезпечення внаслідок змін співвідношень між прибутком і заробітною платою відповідних змін між працею і капіталом, внаслідок чого розподіл доходів не змінюється.

Загальним недоліком цих передумов є їх розходження з практикою капіталістичної дійсності, оскільки вільна конкуренція переважала лише на нижчій стадії розвитку капіталізму. Цю тезу неокласиків аргументовано критикували англійські економісти (Дж. Робінсон та Е. Чемберлін). Унаслідування в цих моделях хибної концепції граничної продуктивності всіх факторів виробництва призводить до теоретико-методологічної не виваженості концепції розподілу. Логічніше стверджувати не про продуктивність праці, а про продуктивність капіталу лише в тому сенсі, що з його допомогою виникає синергічний ефект, основна частина якого також належить живій праці.

Найпростішим варіантом виробничої функції є модель американських математиків-економістів Чарльза Кобба та ПолаТоварда Дугласа (1892— 1976), тобто модель Кобба—Дугласа, побудована у 1928 р. Основною метою побудови таких моделей є спроба довести можливість автоматичного відновлення економічної рівноваги. Так, англійський економіст Дж. Мід у 1961 р. намагався довести, що у виробничій функції Кобба—Дугласа відбувається стабільне зростання доходів, заощаджень, інвестицій тощо відповідно до темпів зростання робочої сили завдяки гнучкості цін та національній монетарній політиці. Проте у цій функції витрати праці й капіталу розглядаються лише з точки зору екстенсивного типу розвитку і не враховують якісні зміни в цих двох факторах, абстрагуючись від науково-технічного прогресу.

Одним з наступних варіантів удосконалення неокласичної концепції економічного зростання стала характеристика ролі економічного прогресу у такому зростанні. З цією метою неокласики обґрунтували поняття "ефективність технічного прогресу" — вплив на економічний прогрес для підвищення ефективності виробничих факторів у зв'язку з розвитком науки, освіти, поліпшенням кваліфікації та ін. Такий вплив, на їх думку, зумовлює прискорення темпів технічного прогресу та збільшення його частки в темпах зростання обсягів продукції. Важливою ознакою технічного прогресу є економія, яку забезпечує збільшення масштабів, поглиблення спеціалізації, кооперування виробництва тощо. Виокремлюють два основні типи такого прогресу:

1. Нейтральний тип, який зумовлює однаковий вплив на граничні продукти окремих виробничих факторів.

2. Домінуючий тип (не нейтральний), за якого враховують еластичність зміни факторів виробництва залежно від зміни цін на них, що, в свою чергу, зумовлює зміни граничних продуктів, їх співвідношення в продукті, яке вимірюється показником капіталоінтенсивності. Найбільший внесок у з'ясування таких змін зробили американські економісти Р. Солоу та Б. Денісон.

Позитивним аспектом побудови таких моделей є передусім емпірична кількісна оцінка ролі окремих факторів у сучасному економічному зростанні, але її достовірність забезпечує лише урахування синергічного ефекту взаємодії цих факторів з працею робітників, що не враховують ці автори.

Недосконалість цих моделей засвідчує те, що внесок найманої праці у створення національного доходу оцінюється лише на основі її частки доходів у чистому продукті (національному доході); неврахування якості освіти у частці освіти в економічному зростанні, різнобій в оцінках ролі освіти (Б. Денісон спочатку оцінював роль освіти в економічному зростанні на рівні 24 %, а відтак — 18,2 % і нижче).

Водночас на основі зроблених неокласиками висновків щодо впливу науково-технічного прогресу на економічне зростання істотно модифікувалась економічна політика, зокрема, зросли витрати держави на розвиток науки, освіти, підготовку та перепідготовку кадрів. Це помітно вплинуло на політику фірм та корпорацій щодо підвищення кваліфікації найманих працівників.