СУСПІЛЬНЕ ЖИТТЯ, СУСПІЛЬСТВО , Філософія історії Бібліотека українських підручників

СУСПІЛЬНЕ ЖИТТЯ

— реальний, органічно цілісний процес існування, розвитку і взаємодії соціальних суб'єктів (осіб, соціальних спільнот, суспільств), що відбувається у конкретно-історичних умовах і характеризується певною системою форм діяльності, відносин, спілкування і духовного освоєння та перетворення дійсності людиною. Специфічною рисою С.ж. порівняно з життям тварин є те, що воно постає як єдність матеріального і духовного, стихійного і свідомого начал, тваринне ж — як гра суто стихійних, природних сил. Постаючи триєдиним процесом самозбереження, самооновлення і взаємодії соціальних організмів, С.ж. не редукується до причинно-наслідкової залежності чи мережі таких залежностей духовного від матеріального або навпаки. Суспільна свідомість і суспільне буття є лише абстракціями, моментами життєдіяльності соціального цілого ЯК ЇХ реальної основи, що зумовлює сутність і характер їх взаємовпливу.

Атрибутивною ознакою С.ж. є його дисперсність, оскільки воно у певному розумінні постає ієрархією життєвих виявів соціальних індивідів (людство, цивілізації, етноси, особи) монадної природи. Кожен з цих індивідів довільного рівня постає як монада, тобто уособленням і відтворенням цілого, основних його закономірностей, ритмів та формоутворень. Проте повною мірою таке уособлення і відтворення відбувається лише на рівні специфічної єдності, якою є людство. Однак ця єдність виступає не у вигляді моністичної суперсистеми чи монолінійної послідовності, а як різномасштабні живі культурно-історичні індивіди, у кожному з яких (від цивілізації до особи) відтворюється і уособлюється, але вже крізь призму його унікальних специфікацій, всесвітньо-історичний процес загалом. За такого підходу С.ж. постає сукупною життєдіяльністю усіх соціально-історичних індивідів, їх самоідентифікацією, самоствердженням і само реалізацією, в ході яких кожен із цих індивідів відкриває для себе заново і збагачує своїм, тільки йому притаманним, екзистенційним досвідом інваріантні структури і неминущі цінності загальнолюдського характеру.

СУСПІЛЬСТВО

— одна з основоположних категорій соціальної філософії, філософії історії та соціології. 1. У широкому розумінні — якісно відмінне від природи, надскладне, багатовимірне, внутрішньо розгалужене і водночас — органічно цілісне утворення, що постає як сукупність історично сформованих способів і форм взаємодії та об'єднання діяльності, відносин, поведінки, спілкування, регуляції, пізнання тощо, у яких виявляється всебічна і багаторівнева взаємозалежність людей. 2. У вузькому розумінні — а) діахронічно чи синхронічно фіксований соціальний організм; б) відносно самостійний і цілісний момент такого організму; в) спільна основа, поле перетину і накладення індивідуальних дій людей (А. Тойнбі); г) корелят держави (громадянське С).

Як цілісність, С. є предметом не лише філософії історії, а й соціальної філософії та соціології. Проте на відміну від історії, що розглядає його переважно у діахронічному зрізі, та соціології, яка акцентує увагу на зрізі синхронічному, філософію визначає поєднання цих зрізів при вивченні суспільства як цілого. Крім того, історія, соціологія та інші суспільні науки прагнуть пізнати суспільство як протиставлений суб'єктові об'єкт, фрагмент об'єктивної дійсності, елімінувавши суб'єктивні домішки, тоді як соціальна філософія вивчає світ суспільства крізь призму його зв'язку й взаємовідносин з людиною — як основу і спосіб її буття і водночас, як її власне породження. Своєрідністю, порівняно з філософією та соціологією, відзначаються і властиві історії підходи та методи вивчення суспільства та його розвитку. Якщо соціологія зосереджується передусім на типовому, спільному, соціальному, загальному, центральному, класичному, то історію цікавить переважно конкретність і розмаїтість суспільних явищ за їх індивідуальністю, взаємозв'язок загального, особливого й одиничного, центру і периферії, класичного і некласичного на різних епохальних етапах суспільного життя. Філософію у розумінні суспільства від науки, зокрема історичної та соціологічної, відрізняє орієнтація не на суспільне саме по собі; але, водночас, і не на виокремлене індивідне. Філософія орієнтується на з'ясування їх єдності, своєрідності усіх наріжних форм, рівнів та аспектів взаємовпливу, взаємоперетворення індивідного й соціального, розв'язання суспільних та особистісних (у їх взаємозалежності) смисложиттєвих проблем, вироблення орієнтирів екзистенційного характеру і виявлення таких умов вільної самоідентифікації й самореалізації людини, за яких зберігається і вдосконалюється суспільство як продукт взаємодії людей, система соціальних зв'язків, що утворює основу і середовище власне людської життєдіяльності.

Саме під таким кутом зору філософія розглядає і єдність суспільства з природою (історія як частина історії природи, становлення природи людиною) та його своєрідність щодо неї; особливості суспільства як сукупності індивідів, що об'єднуються для задоволення "соціальних інстинктів" (Арістотель); відмінності "природного стану" співіснування людей та стану громадянського, "суспільно-договірного" (Гоббс, Локк, Шефтсбері, Мандевіль, Юм, Мейн, Тьонніс, Дюрк-гейм, Варт, Вебер); дистинкцію доіндустріального, індустріального та постіндустріального суспільств (Арон, Ростоу, Белл, Гелбрейт, Кан, Тоффлер); С. як сукупність цивілізацій (Данилевський, Тойнбі, Шпенглер); співвідношення С. взагалі та суспільно-економічних формацій як його якісно визначених історичних ступенів розвитку (Маркс, марксизм). Сучасному етапові властиве некласичне розуміння С, для якого характерне співіснування найрізноманітніших підходів до вивчення С. При цьому намагання знайти прийнятне для всіх цих підходів визначення С. призводить до вельми абстрактного тлумачення С. як всеохоплюючої системи, що окреслюється граничними умовами соціальності як смислової комунікації, а в просторовому вимірі постає "світовим", "планетарним" С. За таких умов необхідним, таким, що врівноважує цей уніфікаційний аспект розгляду С, доповненням є здавна притаманна історичній науці "мультиплікативна" характеристика С, що формується не відкиданням розбіжностей різних підходів до С, а навпаки, їх врахуванням, завдяки чому можливе осягнення С. в усій його складності та багатстві виявів.