Теорія співвідношення факторів виробництва (Хекшера—Уліна), Економічна теорія - Мочерний С.В Бібліотека українських підручників

Теорія співвідношення факторів виробництва (Хекшера—Уліна)

Розвиток сучасних продуктивних сил та глобальних тенденцій інтернаціоналізації виробництва й капіталу посилили інтерес учених до проблем міжнародних економічних відносин. У загальному вигляді теорію міжнародної торгівлі сформулював Д. Рікардо. Надалі її уточнювали і вдосконалювали. Основи неокласичної теорії міжнародного руху капіталу в межах ширшої теорії міжнародної торгівлі були започатковані представниками шведської економічної школи Е. ХекшероМ'і Б.-Г. Уліном наприкінці 20-х — на початку 30-х років ХХст.

Улін Бертіль-Готтхард (1899—1979) народився в с. Кліппані (Швеція). У Лондонському університеті вивчав математику, статистику, економічні науки, навчався у Стокгольмській школі економічних наук і ділової адміністрації, закінчив аспірантуру Стокгольмського університету з спеціалізації "економіка". У1924 р. захистив докторський ступінь і став професором Копенгагенського університету. У Вищій школі економічних наук і ділової адміністрації м. Стокгольма працював професором до 1965 р.

Один з активних фундаторів "шведської (стокгольмської) школи макроекономіки". У1938 р. був обраний до Шведського парламенту, працював міністром торгівлі і був головою Народної партії (1944—1967). У 1949—1960 pp. і 1969—1970 pp. Б.-Г. Улін представляв свою країну в Європейській раді у Північній раді Європи, був головою комітету Нобелівських премій в галузі економіки Шведської академії наук. Почесний професор Вищої школи економічних наук і ділової адміністрації в Стокгольмі, кавалер багатьох орденів.

Автор праць "Теорія торгівлі", "Світова економічна депресія", "Іноземна торгівля і торговельна політика", "Ринок капіталу і політика відсотків", "Проблема стабілізації зайнятості", "Міжнародний розподіл економічної діяльності" та ів.

Б.-Г. Улін, використовуючи більш ранні дослідження Е. Хекшера про вплив торгівлі на розподіл доходу, спробував створити основану на маржина-лістській концепції цінностей теорію міжнародної торгівлі ("Міжрегіональна і міжнародна торгівля", 1933). Улін не погоджувався з Хекшером щодо ролі, яку в цьому процесі відіграють рухи товарів і факторів та доопрацював знамениту теорію порівняльних витрат. Спільна наукова ідея вчених отримала назву "теорія співвідношення факторів виробництва" і надовго стала предметом гострих дискусій вчених.

Теорія Хекшера—Уліна починається розділом, у якому досліджено безпосередньо не пов'язані із зовнішньою торгівлею причини міжнародних відмінностей у цінах, зокрема: історичні, кліматичні, традиційні, що породжують вищий попит на певний товар (наприклад, на вино). Відмінності в цінах можуть бути зумовлені особливостями використовуваних лише у національних межах технологій виробництва товару. Але Е. Хекшер і Б.-Г. Улін вважали, що ці та інші національні особливості не пояснюють у повному обсязі міжнародні відмінності у цінах, а джерелом різного рівня порівняльних витрат є співвідношення факторів виробництва.

Нерівномірність оснащення факторами виробництва зумовлює необхідність у міжнародній торгівлі. Кожна країна вивозитиме на світовий ринок саме ті товари, виробництво яких базується на використанні найчисленнішого і дешевого фактора: трудомісткі (численна і дешева праця), капіталомісткі (численний і дешевий капітал) або матеріаломісткі товари (численні і дешеві природні ресурси). Збільшення виробництва товарів, що базується на використанні певного численного фактора, забезпечить зростання попиту на нього, яке призведе і до підвищення його ціни. Навпаки, оснований на численному факторі попит на інші фактори в зв'язку з поглибленням спеціалізації виробництва скорочуватиметься, отже, знижуватимуться і їх ціни. Підвищення ціни на численний фактор виробництва неминуче зумовить подальше збільшення його пропозиції, а зниження цін на інші фактори—скорочення їх пропозицій. Наслідком буде, з одного боку, тенденція до вирівнювання цін факторів всередині країн-контрагентів, оскільки в кожній ціна дешевшого фактора зростатиме, а дорогого — знижуватиметься. З іншого боку — зросте нерівномірність в наділеності факторами, оскільки в кожній країні збільшується пропозиція найбільш численного фактора. Наслідком стане поглиблевня міжнародного поділу виробництва (праці) і збільшення обсягу міжнародної торгівлі.

У підсумку сформується найдоцільніший міжнародний поділ праці. Зокрема, країни-контрагенти вироблятимуть найвигідніші товари з мінімальними витратами і відмовлятимуться від виробництва тих, для яких немає несприятливих умов. На ринку сформується вигідна як для виробників, так і для споживачів структура цін.

Цей процес зумовлює нівелювання відмінностей в наділеності факторами та міжнародного поділу виробництва (праці), зменшення обсягу міжнародної торгівлі, оскільки в країнах, де численна і дешева праця, поступово скорочується виробництво трудомістких товарів і збільшується виробництво капіталомістких, а в країнах, де численний і дешевий капітал, відбувається протилежний процес.

У такій формі теорія співвідношення факторів виробництва існувала з незначними модифікаціями до кінця 50-х — початку 60-х років XX ст. як базова економічна теорія зовнішньої торгівлі. Деякі розходження між західними економістами стосувалися таких питань, як визнання мобільності або, навпаки, іммобільності окремих факторів; умов, за яких відбувається вирівнювання факторних цін, ступеня наділеності тими чи іншими факторами окремих країн, тобто були загалом абстрактно-академічними.

У 50—60-ті роки В. Леонтьєв, Б. Мінхас, деякі дослідники в Японії, Канаді, Індії піддали теорію Хекшера—Уліна емпіричним перевіркам, які мали велике значення, показали конкретний характер експорту в багатьох країнах. З'ясувалося, що важко, навіть неможливо точно статистично визначити такі центральні для теорії поняття, як "фактор виробництва", "достаток фактора", "факторомісткість" і, отже, неможливо її точно статистично перевірити.

Деякі сучасні західні економісти висловлювали інші критичні оцінки теорії Хекшера—Уліна. Так, Нобелівський лауреат Г.-К. Мюрдаль заперечував, що міжнародна торгівля вирівнює цінові фактори, тому що розподіл доходів між країнами "імущими" і "неімущими" стає все більш нерівномірним. Теорію Хекшера—Уліна критикував також відомий англійський економіст Р. Харрод. Він доводив, що теорема про вирівнювання цінових факторів недійсна. Підтримуючи Г.-К. Мюрдаля і Р. Харрода, американський професор М.-О. Клемент також заперечував висновки теореми Хекшера—Уліна, наголошував на несумісності цієї теорії з фактами, що свідчить про наявні величезні відмінності в комбінації факторів виробництва у різних галузях.

Теорія Хекшера—Уліна отримала певне визнання і використовувалася при формуванні зовнішньоторгової стратегії. Щоб посилити факторні переваги, уряди багатьох держав використовували спрямовані на підтримку і стимулювання експорту заходи: девальвацію національної валюти, надання різних пільг, субсидій підприємствам на модернізацію виробництва та оновлення експортної продукції. Тому розвиток неокласичної теорії зовнішньої торгівлі йшов у руслі вдосконалення наукової ідеї Хекшера—Уліна. Закономірно, що в 1977 р. Б.-Г. Уліну (спільно з Дж. Мідом) за вклад у теорію міжнародної торгівлі і міжнародного руху капіталу присудили Нобелівську премію.

Нобелівські лауреати П.-Е. Самуельсон, Я. Тінберген та інші вчені розвивали теорію співвідношення факторів виробництва. Зокрема, П.-Е. Самуельсон виявив математичні умови, за яких твердження Хекшера та Уліна стають дійсними для господарської практики, розробивши у 1953 р. теорему про вирівнювання цін факторів. Вона дає змогу сформулювати висунуте Уліном положення про те, що торгівля товарами замінює переміщення факторів виробництва між країнами. Визнаючи його заслуги, модель часто називають моделлю Хекшера—Уліна—Самуельсона.

Друге положення, розроблене в межах підходу Столпером і Самуельсо-ном, — пояснення того, як зміни цін товарів впливають на реальну винагороду власників факторів. З цього положення випливає, що протекціонізм обов'язково підвищує реальний дохід рідкісного фактора. І третє положення було висунуте Т. Рибчинським на основі аналізу зовнішньоторговельної моделі загальної рівноваги, подібної до моделі, про яку писали два вищезгадані вчені. Суть його в тому, що коли в теорії Хекшера—Уліна один з двох факторів зростає, то для підтримки постійних цін на товари і фактори необхідно збільшити обсяг виробництва продукції в тій галузі, де цей фактор використовується порівняно інтенсивніше, та скоротити виробництво продукції в галузі, де цей фактор використовується менш інтенсивно.

Теорія співвідношення факторів виробництва (Хекшера—Уліна) визнає, що міжнародна торгівля базується на різниці порівняльних витрат і є спробою пояснення факторів, що створюють таку різницю. Припускається, що у виробничих функціях для різних благ фактори виробництва використовуються у різних пропорціях, але ці функції для одного блага аналогічні у всіх країнах. За такого припущення різниці порівняльних витрат у різних державах можуть визначатися забезпеченістю факторами виробництва.

Концепція дуалістичної економіки з надлишком робочої сили

Теоретичні положення і висновки неокласиків, інших західних шкіл, як правило, не враховують умови та специфіку країн, що розвиваються. їхні проблеми (і труднощі) не тотожні проблемам, які в минулому вирішували країни Європи і Північної Америки. Потрібне було не тільки уточнення, а й формулювання нового категорійного апарату, створення нової методології. У розробленні відповідних концепцій, моделей і методів постійно беруть участь як представники традиційної економічної науки, так і вчені країн третього світу, найвідоміші з них Нобелівські лауреати А.-В. Льюїс, Г.-К. Мюрдаль, Т.-В. Шульц, Я. Тінберген.

Вест-індійський економіст А.-В. Льюїс, аналізуючи проблеми економічного зростання, глибше дослідив причини економічного розриву між розвинутими і слаборозвинутими країнами, які щойно завоювали політичну незалежність. Більшість учених у 50-ті роки XX ст. вважали, що для прискореного економічного зростання країнам, які розвиваються, найдоцільніше вкладати прибутки від експорту традиційних продуктів і товарів у промисловість. Ця думка базувалася на успішному досвіді реалізації плану Маршалла для відродження економіки країн Європи в повоєнний період, коли масовані капіталовкладення і швидке запровадження нових технологій забезпечили прискорене відновлення європейського господарства.

Льюїс АртурВільям (1915—1991) народився в м. Кастрі (Британська Вест-Індія). У Лондонській школі економіки вивчав курс господарського управління, бухгалтерський облік та комерційне право, отримав ступінь бакалавра в галузі комерції й диплом з відзнакою. Навчався в докторантурі, викладав у Лондонському університеті, у 1940 р. здобув ступінь доктора наук з економіки, а в 1948 р. перейшов працювати професором до Манчестерського університету.

Автор новаторських праць. Лауреат Нобелівської премії (1979).

А.-В. Льюїс у праці "Теорії економічного зростання" (1955) одним з перших висловив песимізм з приводу здатності міжнародної торгівлі бути "двигуном зростання" слаборозвинутих країн. У 50-ті — на початку 60-х років Льюїс, як і багато інших провідних спеціалістів з питань економічного розвитку, наголошував на визначальній ролі капіталу. Вчений надавав особливого значення забезпеченню заощаджень, а не ролі підприємця. Згодом він переосмислив свої погляди і на передній план висунув людський капітал. А.-В. Льюїс наголошував на важливості планування, координації зусиль і досягнення мотиваційної мети в забезпеченні процесу розвитку. Аналізуючи соціально-економічну ситуацію, вчений виокремив два сектори в економіці країн, що розвиваються: сучасний, або промисловий, та традиційний, або сільськогосподарський. Промисловий — відносно розвинутий велико- і середньотоварний конкурентоспроможний і капіталізований капіталістичний сектор. Традиційний — охоплює напівнатуральне і дрібнотоварне сільське господарство.

Роль регулюючого механізму, що дає змогу якнайдоцільніше використати наявні ресурси, відводиться міжсекторному ринку. Йдеться про ідеальний ринковий механізм, де необмежена пропозиція робочої сили автоматично підтримує реальну заробітну плату на постійному рівні, близькому до прожиткового мінімуму.

Другим результатом дії подібного механізму є те, що він дає змогу перерозподілити національний доход на користь ощадливих людей — підприємців. У такому разі за стабільно низької заробітної плати зиск від капіталоутворення і технічного прогресу дістануть тільки підприємці. Зростання прибутку, обсягу заощаджень та величини реінвестицій з кожним циклом капіталовкладень створює надійну основу для швидкого і безперервного зростання промислового сектору. У 1969 р. А.-В. Льюїс довів: якщо існує необмежена пропозиція робочої сили при постійній реальній заробітній платі, і якщо будь-яка частина прибутків реінвестується у виробничі потужності, то прибутки і капіталоутворення постійно зростатимуть стосовно національного доходу.

Тезу А.-В. Льюїса про існування значного прихованого безробіття в сільському господарстві країн, що розвиваються, у 1964 р. різко критикував Нобелівський лауреат Т.-В. Шульц та інші західні дослідники. Ця теза, на їхню думку, не враховує головного — сезонності сільського господарства. Не існує надлишкової робочої сили, заявляв Шульц, якщо в сезон збирання врожаю відчувається нестача робочих рук. Це свідчить про те, що гранична продуктивність робочої сили завжди позитивна і будь-яке переведення робочої сили із сільського господарства неминуче супроводжуватиметься зменшенням обсягу сільськогосподарського виробництва.

Широка дискусія в 60—70-ті роки з приводу надлишкової робочої сили, продемонструвала значні розбіжності в теоретичній інтерпретації західними економістами цього явища, в оцінці реальної придатності концепції Льюїса. Під час дискусії виявилися серйозні розходження серед учених з приводу як самого факту існування, так і розмірів прихованого безробіття. Але ні правота прихильників, ні опонентів Льюїса не була аргументовано підтверджена.

Основною метою концепції дуалістичної економіки з надлишком робочої сили є збільшення зайнятості й максимізація випуску на одиницю капіталу, тому акцентується на використанні внутрішніх ресурсів і можливостей. Основне значення, за такими концепціями, має розвиток галузей промисловості, які не потребують великих витрат капіталу і складної технології, але поглинають значну кількість некваліфікованої робочої сили (йдеться передусім про дрібну промисловість). Такий підхід підтримують економісти країн, що розвиваються.

Разом з тим, на думку окремих учених, багато положень концепції дуалістичної економіки недостатньо аргументовані. Зокрема, концепція Льюїса, ідеалізуючи ринковий механізм, неадекватно відображає реальні процеси, що відбуваються у слаборозвинутих країнах. Наголошування на трудомістких методах виробництва спричинить уповільнення науково-технічного прогресу, погіршення становища країн третього світу в міжнародному поділі праці. Трудомісткі технології можуть забезпечити вигоду лише в короткостроковому періоді, а у довгостроковій перспективі призводять до розвитку "галопуючої" інфляції та загострення соціальної напруженості.

Критикували також тезу А.-В. Льюїса про постійність реальної зарплати аж до повного зникнення прихованого безробіття, оскільки при цьому вчений абстрагується від характерної для слаборозвинутих країн інфляції. Непереконливим, вважають опоненти, є положення й про те, що мінімум зарплати в аграрній сфері регулюється ринком, а не типовими для цієї галузі традиційними інституціями. Важко також погодитися з його трактуванням нерівності доходів як передумови швидкого економічного зростання. Вважаючи, що підприємці використовують увесь прибуток для технічної раціоналізації виробництва, він не враховує наявність великої диференціації доходів у цих країнах. Найчастіше значна частина прибутку використовується не на виробниче нагромадження, а на престижне споживання.

Під впливом критики концепція розвитку дуалістичної економіки зазнала змін. Новий якісний етап її вдосконалення був пов'язаний з введенням зовнішньоторгових аспектів, що означало перетворення закритої моделі у відкриту. Найважливішою умовою модернізації за такого підходу виявилося не виникнення аграрного надлишку, а створення умов для забезпечення конку-рентоздатності вітчизняної продукції на зовнішньому ринку, що пов'язувалося, у свою чергу, з низькою зарплатою в експортних галузях.

Ідеї А.-В. Льюїса послужили основою для створення різних економіко-ма-тематичних моделей модернізації дуалістичної економіки. Широко відома є модель Льюїса—Фея—Рейніса — економічна модель безробіття в країнах, що розвиваються, яку запропонував Льюїс у 1954 р. та доопрацював у 1958 р. Вона була формалізована Дж. Феєм і Г. Рейнісом у 1964 р.1. Модель надає великого значення потребі в робочій силі, її розмежуванню між сільськогосподарським та промисловим секторами у дуалістичній економіці та проблемі руху робочої сили між ними. Проте емпіричні дослідження спростували два її положення:

а) загалом у сільськогосподарських районах невисоке безробіття на відміну від промислових регіонів;

б) зарплата у промисловості змінюється і безупинно зростає стосовно зарплати в аграрних регіонах. Крім того, Дж. Фей і Г. Рейніс, як і А.-В. Льюїс, абсолютизують ринковий механізм у сучасному і традиційному секторах економіки.

На основі концепції дуалістичної економіки Льюїс розробив також рекомендації для поліпшення торгового балансу і забезпечення розвитку третього світу, що сприятливо впливає на регіональну та світову торгівлю.

Відмовившись від неокласичних схем, вчені почали розробляти концепції і механізми відповідно до специфіки країн, що розвиваються. Одним з перших був Льюїс. "Зелена революція" 50—70-х років XX ст. і хід економічного розвитку країн Латинської Америки, Індії та деяких інших підтвердили положення, що видавались суперечливими кілька десятиліть тому. Саме за піонерні дослідження проблем економічного розвитку, особливо проблем країн, що розвиваються.

У концепції Льюїса наголошується на модернізації, головною ознакою якої повинно бути збільшення питомої ваги промислового виробництва в національному доході й відносної частки зайнятих у промисловому секторі. Найзагальнішою досліджуваною проблемою є всебічна мобілізація внутрішніх джерел зростання, яка в найширшому сенсі утворює комбінацію капітальних, людських та інтелектуальних ресурсів з урахуванням дуалістичного характеру економіки.

Теорія промислової організації

Наприкінці 40-х років XX ст. зростає інтерес до проблем промислової організації, оскільки почав вичерпуватися потенціал зростання, що виник у повоєнний період. Теорію промислової організації, починаючи з 50-х років, розробляв американський економіст Дж.-Дж. Стіглер. Основними елементами теорії є принцип виживання та мінімальний масштаб ефективності малих фірм з аналізом їх поведінки у конкурентних і монопольних сферах промисловості та зумовленості розмірів підприємств у тих чи інших галузях. У своїй теорії Дж.-Дж. Стіглер запропонував нові концепції, нетривіальні ідеї, проаналізував величезний обсяг аналітичних матеріалів.

Стіглер ДжорджДжозвф (1911—1991) народився в м. Рентон (штат Вашингтон, США). У Вашингтонському університеті отримав ступінь бакалавра економічних наук, у 1938 р. — докторський ступінь після захисту дисертації "Теорії виробництва і розподілу". Працював професором Мічиганського, Браунського, Колумбійського, Чиказького університетів. Заснував престижний курс з промислових організацій, був редактором Чиказького університетського журналу з політекономії.

Опублікував багато проблемних статей і книг з питань прикладної мікроекономі-ки та промислових організацій, підручник "Теорія ціни" (1947), книгу "Організація промисловості".

Президент Американської економічної асоціації. Почесний професор Чиказького університету, має почесні наукові ступені Рочестерського, Карнегі-Меллонського, Браунського університетів, Гельсінської економічної школи. Лауреат Нобелівської премії (1982).

У працях "Розподіл праці обмежується розмірами ринку" (1951) та "Економія на масштабах виробництва" (1958) він визначив умови збереження малої форми в конкурентній галузі виробництва (мінімальний масштаб ефективності, що забезпечує виживання малої фірми) такими мінімальними межами (що вимірюються в одиницях виробленої продукції чи зайнятій робочій силі), які дали б змогу їй вижити після змін у технології і ринковій ситуації. Наприклад, впровадження нової технології робить прибутковішими великі підприємства і тим самим підвищує мінімальний масштаб ефективності. Але зміни у ринковій кон'юнктурі можуть часто призвести до зворотного явища — банкрутства великих і збереження малих фірм. Принцип виживання Стіглера широко застосовується у практичній діяльності промислових підприємств США.

Новим підходом Дж.-Дж. Стіглера у теорії промислової організації є його концепція вертикальної інтеграції, в якій провідне місце займають особливості життєвого циклу галузі1. Активна інтеграція вважається сприятливою на ранній та пізній стадіях розвитку галузі, а менший ступінь інтеграції можливий на проміжних стадіях її еволюції. На думку Стіглера, це найкраще підтверджують інтеграційні процеси у текстильній промисловості США.

Вертикальна інтеграція, як і більшість складних форм організації, забезпечує різні економічні цілі:

а) досягнення економії від масштабів при передаванні продукту по суміжних виробничих стадіях технологічного ланцюга;

б) уникнення значних викривлень у розподілі факторів виробництва на монополізованих ринках;

в) уникнення невизначеності у пропозиції комплектуючих товарів, поєднаної з необхідністю отримання відповідної інформації фірмами, які діють на наступних виробничих стадіях;

г) перерозподіл ризиків з одного сектору економіки в інший;

ґ) використання вертикальної інтеграції як організаційної комбінації з метою ухилення від сплати податків на напівфабрикати або як механізму одержання через розумне використання трансфертних цін переваг з різниці у податкових ставках.

Правові та економічні аспекти вертикальної інтеграції упродовж тривалого часу були центром наукових дискусій. Можна виокремити дві стадії розвитку цієї полеміки. Основним на ранній стадії (в період панування уявлень про домінуючу роль факторів монополії) було питання: чи є вертикальна інтеграція передусім інструментом цінової дискримінації, стримування послідовної маржиналізації господарської діяльності, чи метою її є створення вхідних бар'єрів. Надалі вчені розділилися на прихильників монополістичних і ефективнісних трактувань вертикальної інтеграції. Незважаючи на опір прихильників технологічної інтерпретації господарських процесів та презумпції монополії, поступово завойовувала популярність концепція вертикальної інтеграції, що виходила з критеріїв ефективності.

За відсутності фізичного чи технологічного аспекту, внаслідок якого технологічні фактори економії витрат асоціювалися з вертикальною інтеграцією, обмеження конкуренції вважалося основним її мотивом. Тому правильним був висновок, що втручання держави потрібне завжди, коли вертикальна інтеграція приводить, на думку Дж.-Дж. Стіглера, до "відчутного ступеня контролю над ринком хоча би на одній стадії виробничого процесу". Зокрема, вчений підкреслював, що коли фірма контролює не менше 20 % загальногалу-зевого виробництва, придбання нею більше 5 % виробничого потенціалу фірм, яким вона постачає свою продукцію або у яких вона купує компоненти, може розцінюватися як порушення антимонопольного законодавства. Під впливом таких поглядів укладалися "Правила вертикальних злиттів" (1968, США), які встановили гранично допустимі частки ринку для фірм, що підлягають купівлі або продажу, відповідно в 10 % і 6 %. "Правила" відображали традиції цієї наукової школи. За домінування трактування фірми як виробничої функції раціональність вертикальної інтеграції, що не мала достатніх технологічних причин, не було визнано очевидною. Оскільки вважалося, що вертикальна інтеграція жодним чином не пов'язана з економією трансакційних витрат, навіть незначний ступінь монопольної влади розцінювався як наслідок рішення про інтеграцію. Граничний рівень ринкової частки для суджень про те, що фірма, яка купує інші компанії, прагне до встановлення чи посилення монопольної влади, був визначений Дж.-Дж. Стіглером у 20 %, а потім знижений до 10 % у "Правилах".

Як оригінальну ідею регулювання можна охарактеризувати теорію Стіглера. Регульована галузь промисловості може мати вигоди від такого регулювання через "захоплення" регулюючого органу. Це може відбуватися внаслідок політичного впливу; спеціальних технічних знань, що ставлять регулюючий орган у залежність від певної галузі; добору в цей орган працівників з регульованої галузі або можливості для представників регулюючого органу в майбутньому отримати посаду в галузі; потреби органу у визнанні й неофіційній співпраці з галуззю.

У 50—60-ті роки XX ст. передусім у США, а згодом і в інших західних країнах почала розвиватися і поширюватися теорія ефективної конкуренції. Найвидатнішим представником її був Дж.-Дж. Стіглер, прихильниками — американські економісти Дж.-Б. Клерк, Е. Мейзон, К. Едвардс та інші.

Теорія ефективної конкуренції претендує на створення оптимального з точки зору реалізації динамічних економічних функцій, насамперед технічного прогресу, економічного механізму. Водночас метою теорії є пошук оптимального господарського механізму і знаходження його не за досконалої конкуренції, а за панування монополій.

Автори передбачали, що економічний механізм повинні утворювати кілька основних функцій, як правило, п'ять: розподіл ресурсів, тобто забезпечення максимуму виробництва при певному обсязі ресурсів і незмінній техніці; регулювання структури пропозиції; розподіл доходу; пристосування виробничих потужностей до зміни зовнішніх факторів; регулювання технічного прогресу.

Створення теорії ефективної конкуренції призвело до серйозної переоцінки цінностей в усій західній економічній теорії. Ідеали вільної конкуренції стали сумнівними. Це викликало гостру полеміку серед економістів. Особливо протестували неоліберали, економічний ідеал яких внаслідок появи нової теорії дуже постраждав.

Найважливішою зміною, спричиненою появою теорії промислової організації, є те, що економічна система ринкового господарства як оптимальний механізм тепер не недосяжний ідеал досконалої конкуренції, а цілком реальна ринкова форма олігополії. Панування монополій сприймається як об'єктивна реальність.

Стіглер є одним з теоретиків олігополії, найважливішими ознаками якої є:

— незначна кількість компаній-олігополістів;

— великі масштаби виробництва (відносно всього обсягу ринку);

— наявність перешкод для вторгнення на ринок потенційних нових конкурентів.

Учений визнав негативні властивості олігополії, зокрема, прагнення фірм-олігополістів до змови один з одним про ціни чи обсяг виробництва, наявність хронічного недовантаження виробничих потужностей, надмірні затрати на рекламу тощо. Але він трактував олігополію як позитивне явище сучасної економіки, оскільки олігополісти шляхом таємних угод прагнуть забезпечити якомога більші прибутки своїх учасників. Хоча Дж.-Дж. Стіглер і визнає, що фірми, які домовляються, повинні досягати згоди про ціни, але увагу він концентрує на проблемі виконання таких негласних угод. При цьому його модель олігополії передбачає існування складної структури цін. Водночас вчений припускає, що така структура відображає неоднорідність продуктів і покупців, а також бере до уваги ризик залучення потенційних конкурентів у галузь, яка вивчається.

Дж.-Дж. Стіглер дійшов висновку, що звичайним способом виявлення негласних знижок можуть бути методи статистичного аналізу. Зокрема, основною ознакою надання фірмою таємних знижок є укладення нею таких угод, які за реального розподілу сил вона б не здійснила.

Статистичні методи дослідження проблеми олігополії дають змогу вченому робити такі висновки:

1) таємні угоди фірм ефективніші на тих ринках, де покупці точно повідомляють про заплачені ними ціни, зокрема при урядових закупівлях;

2) можливості таємних угод обмежені, якщо покупці постійно змінюються (наприклад, у будівництві);

3) ефективність таємних угод перебуває у зворотній залежності від величини, що характеризує розрив між величиною фірм-продавців.

Для ефективного регулювання повсякденної діяльності корпорацій, прогнозування раціонального вкладення грошей у майбутньому висновки Стіглера мали велике значення. Його твердження, що укладення таємних угод між картелями на вільному ринку часто призводить до провалу операції, згодом підтвердилося. (Зокрема, у випадку з Організацією країн-експортерів нафти (ОПЕК) у 80-ті роки, коли їй довелося зіткнутися після нафтового буму з новою ситуацією зменшення попиту на нафту і коли втратили силу всі нав'язані цією організацією угоди про тверді ціни на реалізацію сировини.)

У 1970 р. Дж.-Дж. Стіглер спільно з Дж. Кіндалом написав книгу "Поведінка промислових цін". Вони встановили, що уявна стабільність цін на не-конкурентних ринках є фікцією. Адже прейскурантні ціни насправді виявляються настільки нееластичними, незмінними і стабільними, що більшість угод укладається за реально існуючими на ринку цінами.Висновок вчених підтвердив, що в США монополістична конкуренція призвела до створення розгалуженої системи таємних цінових знижок, а "адмініструючих цін" не існує. "Єдина ціна є міфом. Майже універсальною є множинність цін продажів і цін покупок".

У своїх дослідженнях Дж.-Дж. Стіглер значну увагу приділив динамізації теорії фірми. Він прагнув вивчити внутрівиробничі і міжзаводські взаємозв'язки не тільки в умовах статики, а й динаміки. У такий спосіб він зумів наблизити свою концепцію промислової організації до реальних умов великого бізнесу.

За 150 років американська економіка зазнала багатьох значних організаційних змін та нововведень. Теорія промислової організації є ключовою для розуміння їх природи. Стіглер зумів застосувати загальнотеоретичні положення теорії до аналізу конкретних проблем, насамперед проблеми вертикальної інтеграції і теорії фірм та ринків. Учений запропонував логічне обґрунтування одного з типів поведінки фірми.

Вивчивши наслідки регулювання галузей господарства, зокрема електроенергетики, Дж.-Дж. Стіглер дійшов висновку про його надзвичайну неефективність — його застосування не відображається на цінах на продукцію галузі. Часто регулювання допомагає окремим підприємствам чи професійним групам, а не загалом суспільству. Але якщо регулювання не досягає поставленої мети, то постає питання про виправданість існування органів управління. Деякі його ідеї стосовно зменшення і відмови від державного регулювання в промисловості США, розвинуті у працях "Громадяни і держава: нариси про регулювання" (1975) та "Приємні та больові відчуття сучасного капіталізму" (1982) реалізували адміністрації Дж, Картера і Р. Рейгана. Сам він залишився незалежним ученим, заявивши, що "не належить до шкоди рейганоміки... тільки прагне послабити надмірний урядовий тиск на виробництво".

Теорія промислової організації не лише продуктивно застосовується для дослідження різних економічних явищ (змін механізмів управління на ринках напівфабрикатів, ринках праці, методів корпоративного управління і державного регулювання), а й допомагає зрозуміти мікроаналітичні деталі та деякі загальні тенденції вертикальної інтеграції. Дж.-Дж. Стіглер першим підтримав широке впровадження знань про промислові організації у формальну мікроекономічну теорію, зокрема застосував класичні моделі конкуренції і монополії для оцінки реальних ринкових процесів. У 1951 р. він встановив, що розміри фірми залежать від транспортних затрат і щільності населення. Стіглеру належить запровадження в теорію промислової організації поняття "виживання" — мінімальної величини фірми (обсягу виробництва і кількості працівників), яка необхідна для її існування за постійної зміни технологій та ситуації на ринку.

Отже, теорія промислової організації пов'язана з функціонуванням ринкової економіки і використовує підхід з погляду структури ринку, поведінки і результатів діяльності. Структура ринку охоплює питання концентрації на ринку продавців і покупців, вхідних бар'єрів, структури витрат, вертикальної інтеграції і злиття. Ринкова поведінка включає політику ціноутворення фірми, стратегію виробництва, рекламну діяльність, інновації у виробництво і правову стратегію. Державна економічна політика стала обґрунтованішою і більше відповідає суспільним інтересам. У підсумку вертикальна інтеграція, як і теорія промислової організації загалом, сприяли зростанню ефективності виробництва.