Керування враженням, Сцена і за лаштунками сцени, Прийняття ролей: інтимний огляд, Особистий простір, Соціологія - Гіденс Ентоні Бібліотека українських підручників

Керування враженням

Ґофман та інші дослідники соціальної взаємодії часто використовують для свого аналізу поняття, властиві театру. Так, наприклад, поняття соціальної ролі виникло з театральної термінології. Ролі — це соціально визначені очікування, які має виправдати особа, ще займає певну соціальну позицію. Бути вчителем — це посідати специфічну позицію; роль учителя полягає в тому, щоб він діяв певним чином стосовно своїх учнів. Ґофман бачить соціальне життя як виставу, що її грають актори на сцені, — на багатьох сценах, бо як ми граємо, залежить від ролей, кожну з яких ми виконуємо і певний час. Такий підхід іноді ще називають драматургічною моделлю, тобто соціальне життя уподібнюється до театральної драми. Людям не байдуже до того, як дивляться на них інші, й вони застосовують багато форм керування враженням, щоб змусити інших реаґувати на них так, як їм хочеться. Хоча іноді ми робимо це усвідомлено, частіше такій поведінці ми не приділяємо свідомої уваги. Коли Філіп іде на ділове побачення, він одягає костюм і краватку й намагається поводитись як справжній джентльмен; зате увечері, вирулиючи пограти з друзями у футбол, він має на собі джинси, светра розповідає безліч анекдотів. Це і є керування враженням.

Сцена і за лаштунками сцени

Значна частина соціального життя, вважає Ґофман, може просторово відбуватися на сцені та за її лаштунками. Сцена — це соціальні події та зустрічі, коли індивіди грають формальні ролі; їх можна уподібнити до вистави на театральному помості. На сцені виступають, як правило, в команді. Два визначні політики, що належать до однієї партії, можуть демонструвати перед телевізійною камерою єдність і дружбу, хоча насправді щиро ненавидять один одного. Чоловік і дружина часто вживають усіх заходів остороги, щоб не сваритися в присутності дітей, створюючи видимість абсолютної гармонії, щоб потім зчепитися в запеклій сварці, коли дітей укладено до ліжка.

За лаштунками сцени люди готують бутафорію і готуються самі до виступів на тлі більш формальних декорацій. Залаштункова сфера життя справді нагадує про лаштунки театру або позакадрову діяльність людей, які беруть участь у зйомках фільму. Коли люди опиняються за лаштунками сцени, вони дістають нагоду розслабитись і дозволити собі почуття та поведінку, від яких утримуються, коли перебувають на сцені. Залаштункова сфера дозволяє "богохулити, сердито бурчати... недбало і неохайно вдягатися, сидіти і стояти з широко розставленими ногами, розмовляти діалектом або напівпристойною мовою, мимрити і кричати, удавати агресивність і "клеїти дурня", виявляти неувагу до інших у дріб'язкових, але потенційно символічних актах, тобто поводитися так, як поводиться людина, коли їй байдуже до всіх, крім власної персони, — мугикати або насвистувати якусь мелодію, плямкати губами, гризти нігті, відригувати і випускати гази" (Goffman, 1969). Так, офіціантка може бути самим утіленням вишуканої чемності, коли обслуговує клієнта, але перетворюватися на люту і сварливу мегеру, як тільки зачинить за собою двері на кухню. Либонь, чимало завсідників змінили б своє ставлення до ресторанів, якби могли бачити, що там відбувається на кухні.

Прийняття ролей: інтимний огляд

Як приклад співпраці в керуванні враженням, який, до речі, теж має багато аналогій з театром, розгляньмо досить детально одне окреме дослідження. Джеймс Генслін і Мей Бріґс дослідили один специфічний, дуже делікатний різновид зустрічі: візит жінки до гінеколога (Henslin and Briggs, 1971). В ті часи, коли здійснювалося це дослідження, гінекологічні обстеження жінок провадили, як правило, лікарі-чоловіки, а отже, ситуація була, певною мірою, двозначна і ніякова для обох сторін. Чоловіки та жінки на Заході виховані так, що дивляться на геніталії як на найінтимнішу частину тіла, й бачити, а тим більше торкатися статевих органів іншої особи звичайно асоціюється з інтимними сексуальними зустрічами. Деяких жінок настільки непокоїть перспектива огляду нижньої частини їхнього тіла, що вони відмовляються йти до лікаря, чоловіка чи жінки, навіть якщо існують серйозні медичні підстави для такого візиту.

Генслін і Бріґс проаналізували матеріал, зібраний Бріґс, професійною медичною сестрою, під час численних оглядів. Вони дійшли висновку, що ця процедура ділиться на кілька типових етапів. Уживши драматургічну метафору, вони запропонували кожну таку фазу розглядати як окрему сцену, в котрій ролі, що їх виконують актори, змінюються в процесі розгортання дії. В пролозі жінка заходить до приймальні, готуючись прибрати роль пацієнтки, тимчасово відмовившись від своєї зоколишньої ідентичності. Коли її викликають у кімнату консультацій, вона переключається на роль пацієнтки, і починається перша сцена. Лікар поводиться в діловитій, професійній манері й обходиться з пацієнткою як компетентна й поважна персона, дивлячись їй у вічі й чемно вислуховуючи все, що вона має йому сказати. Дійшовши висновку, що хвору треба оглянути, він каже їй про це й виходить із кімнати; сцену першу завершено.

Коли він виходить, до кімнати заходить медична сестра. Вона виконує важливу функцію в підготовці головної сцени, яка має незабаром розпочатися. Вона заспокоює пацієнтку, якщо та стривожена, діючи водночас і як помічниця в тому, що має статися. Власне, медична сестра має допомогти пацієнтці знеособитися для наступної центральної сцени, де має брати участь не вона сама як повноцінна людська істота, а тільки її тіло, частина якого має бути піддана доскіпливому огляду. В своєму дослідженні Генслін і Бріґс дійшли висновку, що медична сестра не тільки наглядає за тим, як роздягається пацієнтка, а й бере на себе ті обов'язки, які за нормальних обставин жінка виконала б сама. Так, вона бере одяг пацієнтки і згортає його. Більшість жінок не бажають, щоб їхня спідня білизна була на видному місці, коли повернеться лікар, і медична сестра ховає її, причому так, щоб пацієнтка в цьому переконалася. Вона допомагає їй вмоститися в гінекологічному кріслі й накриває більшу частину її тіла простирадлом, перш ніж повертається лікар.

Тепер розпочинається центральна сцена, в якій беруть участь медична сестра і лікар. Присутність медичної сестри Гарантує, ще взаємодія між лікарем і пацієнткою вільна від сексуальних нюансів, а також забезпечує легального свідка на той випадок, якби проти лікаря висунули звинувачення в непрофесійній поведінці. Огляд від бувається так, мовби особистість пацієнтки тут відсутня; накинуті на неї простирадло відокремлює генітальну зону від решти тіла, з лежить вона в такій позі, яка не дозволяє їй самій брати участь і огляді. Крім коротких запитань медичного змісту, лікар цілком іґнорує її, сидячи на низенькому ослінчику, поза полем її зору. Пацієнтка сприяє своєю поведінкою тимчасовому перетворенню на ш особистість, зберігаючи мовчання і звівши свої рухи до мінімуму.

В інтервалі між цією та фінальною сценою медична сестра знов грає роль робітника сцени, допомагаючи тепер пацієнтці повернутися в стан повноцінної особистості. На цьому етапі вони поновлють розмову, й пацієнтка висловлює почуття полегкості, що закінчено. Одягшись і причепурившись, вона готова взяти участь у заключній сцені. Заходить лікар, і, обговорюючи результати огляду, він тепер звертається до пацієнтки як до повноцінної і відповідальної за себе особи. Знову повернувшись до люб'язної, професійної поведінки, він дає цим зрозуміти, що його реакції у відношенні до неї анітрохи не змінилися після інтимного контакту з її тілом. Епілог відбувається, коли вона виходить із гінекологічного кабінету, знову набуваючи ідентичності в зовнішньому світі. Отже, пацієнтка і лікар співпрацювали в такий спосіб, щоб управляти своєю взаємодією та враженням, яке кожен її учасник справляв на іншого.

Особистий простір

Існують культурні відмінності у визначенні особистого простору. В західній культурі люди в процесі сфокусованої взаємодії перебувають одне від одного на відстані щонайменше в три фути; стоячи поруч, вони можуть підійти й ближче. На Середньому Сході люди майже притуляються одне до одного, що у нас, на Заході, вважалося б непристойним. Люди західної культури, яким доводиться відвідувати цей реґіон світу, нерідко почувають себе досить ніяково від такої несподіваної тілесної близькості.

Едвард Т. Гол, який багато працював у галузі невербальної комунікації, розрізняє чотири зони особистого простору. Інтимна дистанція, від одного до півфута, властива дуже небагатьом соціальним контактам. Лише ті, хто перебуває у взаєминах, де дозволено регулярні доторкання тіл, скажімо, коханці або батьки й діти, розміщуються в цій зоні приватного простору. Персональна дистанція (від одного з половиною до чотирьох футів) вважається за нормальну при спілкуванні з друзями та близькими знайомими. Тут дозволяється деяка інтимність контакту, але в дуже обмежених рамках. Соціальна дистанція, від чотирьох до дванадцяти футів, обмежує зону, яку людина зберігає за собою, коли йдеться про спілкування суто офіційне, наприклад, коли дають інтерв'ю. Четверта зона обмежується публічною дистанцією, понад дванадцять футів, якої звичайно дотримуються ті, хто виступає перед публікою.

У повсякденному спілкуванні люди найчастіше перебувають одне від одного на інтимній або персональній дистанції. Якщо в ці зони хтось проникає, ми намагаємося відступити на належну відстань. Ми можемо подивитися на порушника суворим поглядом і сказати: "Відсунься!" або відштовхнути його ліктем. Коли люди вимушені перебувати на меншій відстані одне від одного, аніж це їм бажано, вони можуть створювати щось на зразок фізичної межі: читач за бібліотечним столом, за яким сидить багато людей, може позначити свій приватний простір, поклавши обабіч себе книжки (Hall, 1959, 1966).