Монадологія Лейбніца, Філософія історії Бібліотека українських підручників

5.2.2.5. Монадологія Лейбніца

Вперше в історії філософської думки така системна і послідовна розробка вчення саме переважно про монади (а не про Монаду, а вже потім — і про її деривати) була реалізована у філософській праці Лейбніца, яка і називається відповідно — "Монадологія". Лейбніц першим системно і доказово представив висловлювану ще у піфагорійські часи ідею про те, що монадність Всесвіту —- ознака транзитивна. Тобто розгляд Всесвіту як монади означає водночас визнання як монад і індивідуальних складових Всесвіту.

Взяті як множина, а не як Єдине, монади постали у якісно іншому ракурсі, збагатилися новими значеннями. Монади, що їх Лейбніц визначив як "прості субстанції", насправді виявилися не такими вже й простими (щоправда, мислитель чітко обмежив зміст поняття простоти, трактуючи її як відсутність складових частин). З іншого боку, монади постали кожна як замкнений, самодостатній, доцентровий світ. "Немає також засобів пояснити, — вважав він, — як може монада зазнати зміни у своєму внутрішньому єстві від якогось іншого витвору, оскільки в ній нічого перемістити, і не можна уявити в ній якого б то не було внутрішнього руху, який міг би бути викликаний, керований, збільшений або зменшений всередині монади, як це можливо у складних субстанціях, де існують зміни у відношеннях між частинами. Монади зовсім не мають вікон, через які щось могло б увійти туди, або звідти вийти"42.

Проте, і в цьому парадокс монади як члена множини собі подібних, жодна з них, по суті, собі не належить. Відрізняючись від усіх інших монад, будучи унікальною, кожна з монад водночас "світиться" в усіх останніх з ієрархії монад. І передусім та найбільшою мірою у найвищій, найдосконалішій з монад, що постає в образі Єдиного, Універсума, Бога. "Довільна проста субстанція, — твердить німецькій філософ, — має відношення, якими виражаються всі інші субстанції, і, отже, монада є постійним живим дзеркалом універсуму"43.

Виявлення і врахування саме цих двох моментів: самодостатності, самоідентичності, доцентровості, у певному розумінні навіть колоп-сованості, і водночас — взаємоуособлення, взаємовіддзеркалення, — які у самого Лейбніца вже фіксуються, але ще не досліджуються спеціально в їх іманентному зв'язку, пізніше саме в такому зв'язку набудуть особливого значення. Зокрема, за монадологічного підходу до розгляду цивілізацій44.

Лейбніц, даючи на початку "Монадології" вихідне, загальне визначення монад, характеризує їх досить широко:45 не лише як прості субстанції, а й як "істинні атоми природи", і як "елементи речей". Однак його подальша конкретніша характеристика монад наводить на думку про те, що монада — це ентелехія тіла живої істоти, або душа в її широкому, арістотелівському розумінні. Так, пункт 19 "Монадології" твердить: "Якби хотіли найменувати душею все, що має сприйняття і прагнення в тому загальному сенсі, як я щойно пояснив, то можна було б всі прості субстанції, або створені монади, назвати душами; але оскільки почуття є дещо більше, ніж просте сприйняття, то я згоден, що для простих субстанцій, які мають лише останнє, досить загальної назви монад та ентелехій, а що душами можна називати тільки такі монади, сприйняття яких чіткіші й супроводжуються пам'яттю"46.

Висловлюючись інакше, якби Лейбніц дотримувався арістотелівського трактування душі як ентелехії живого тіла взагалі, то поняття "монада" було б тотожним поняттю "душа". Оскільки ж він тлумачить душу дещо вужче — лише як тваринну душу і розумну душу (дух), — то поняття монади й душі у нього не збігаються. Але те, що монада Лейбніца — це, по суті, ентелехія (душа) в інтерпретації Арістотеля, сумніву загалом не викликає. Про таке розуміння монад свідчить і Подальший їх розгляд німецьким філософом. У пункті 63 "Монадології", зокрема, читаємо: "Тіло, що належить монаді, котра є його ентелехія, чи душа, утворює разом з ентелехією те, що можна назвати живою істотою, а разом з душею — те, що йменується твариною. А це тіло живої істоти, або тварини, буває завжди органічним; адже оскільки довільна монада по-своєму є дзеркалом універсуму, а універсум влаштований у досконалому порядку, то з необхідністю повинен бути також порядок і в тому, хто уявляє, тобто у сприйнятті душі, і, отже, також і в тілі, відповідно до якого універсум відображається в душі"47 .