Душа - доцільна основа людини, Загальна психологія - Максименко С.Д. Бібліотека українських підручників

Душа - доцільна основа людини

Зупинимося на етимології слова "психологія".

Слово "психологія" походить від двох грецьких слів: "психе" - душа і "логос" - закони природи, а психологія означає "закони життя душі".

Психе - душа (поняття давньогрецької філософії. Воно мало декілька значень: 1) життєва сила, яка покидає тіло з останнім подихом; 2) безтілесна основа, позбавлена після смерті людини свідомості і пам'яті; 3) "демон" - невмируща істота божественного походження; 4) мета праведного життя; 5) "покарання" за первородний гріх Титанів тощо).

Одночасно психе - носій пам'яті про всі минулі інкарнації. Іноді ототожнюється з психічним "Я".

У Геракліта психе - феномен субстрату свідомості і носій моральних якостей (суха психе - найбільш мудра і праведна). Він розрізняє різні психе і різні форми її зв'язку зі світом: вищий рівень - це зв'язок з логосом, зі світовим законом, нижчий — з повсякденною діяльністю людини.

Вчення Платона про психе тлумачить її як невмирущість і безтілесність, що робить її близькою до надпочуттєвого світу, а відтак у людини з'являється можливість пізнати ідеї через "пригадування". Платон створив ієрархію трьох частин психе: а) раціональна, б) емоційно-гнівлива, в) похітлива. Вони локалізовані в різних частинах тіла: раціональна - в голові, емоційно-гнівлива — у грудях, а похітлива - в черевній порожнині.

На підставі поділу психе на частини Платон поділяє членів суспільства на: 1) сторожу-філософів, 2) воїнів і 3) ремісничо-землеробський стан людей.

За Платоном, невмируща лише вища частина душі - раціональна, яку він називає деміургом — будівником усього світу, ідеальним псршо-початком.

Аристотель у "Трактаті про душу", окрім аналізу різних виявів психіки, актуального і для сучасної психології, дає оригінальне її бачення. Для нього душа і тіло - неподільні частини цілого, так само неподільні, як форма, образ і матерія, що в ньому відобразилися. Душа -принцип життя, нерозривно пов'язаний з органічним життям.

Аристотель поширює принцип психе на всі рівні органічного життя: кожний рівень має свою, властиву йому душу з певними функціями. Тіло (сома) - це організм, сукупність органів або знарядь душі; душа — сутність тіла. У людині він розрізняє три види душі:

1) рослинну, властиву рослинам, які ще не мають ні органів чуттів, ні органів регуляції рухів;

2) тваринну, наявну у тварин, тіло яких має диференційовані органи відчуттів, рухів і органи, що їх регулюють;

3) розумну, суто людську, яка мас органи для пізнання і діяльності. Аристотель, розрізняючи три різні форми душі, чітко визначає ідею

розвитку людини як еволюцію послідовних форм розвитку психіки у рослин, тварин і у людини. Разом з тим у людини вони пов'язані з різними функціями її душі: а) споживання, б) панування і в) розуму.

Р. Декарт у гострій формі протиставляє душу й тіло. Його позиція передбачає існування двох різних субстанцій: матерії- субстанції протяжної і не мислячої і душі - субстанції мислячої і не протяжної. А якщо це так, то вони мають різні атрибути — притаманні лише їм властивості - і тому протистоять одна одній як незалежні об'єкти.

Ми не будемо говорити, як таке розмежовування душі і тіла вплинуло на розвиток психології і який резонанс це спричинило у філософії.

Р. Декарт вводить у науковий вжиток два нових поняття: рефлекс і свідомість.

Поняття свідомості стає головним у психології всіх наступних століть. Тут почалася трансформація поняття психе; з принципу життя (за Аристотелем), душі, духу вона перетворюється, за Р. Декартом, на принцип свідомості. І таким чином впроваджується принцип інтроспекції- слід вдивлятися всередину себе, у замкнутий у собі внутрішній світ, який є відображенням людиною самої себе.

Б. Спіноза до тлумачення проблеми душі і тіла людини підійшов інакше. Проблема душі і тіла сформульована неправильно. Не варто зупинятися на питанні про взаємопов'язаність тіла і душі.

Не існує двох протилежних явищ - душі і тіла, а є один-єдиний предмет вивчення. Це - мисляче тіло людини. Живе, реально існуюче, яке, однак, розглядається в науці під двома протилежними кутами зору. От і виходить, що мислить не лише душа, яку "вселяє" в людське тіло Бог, а й саме тіло людини.

Тобто мислення - такий самий спосіб існування тіла, як і його протяжність: мислення і протяжність - не дві відособлені і протилежні субстанції, а лише дві властивості одного й того самого матеріального утворення - людини.

У такому разі "уява", "свідомість", "уявлення", "відчуття", "воля" тощо є способами зовнішнього враження, зумовленими природою властивостей мислячого тіла людини.

К. Д. Ушинський розрізняв "душевні" і "духовні" психічні процеси. Душевні процеси - елементарні психічні явища, загальні для людини і тварини; духовні - вищого порядку і пов'язані з моральними, правовими, естетичними, ідеологічними та іншими утвореннями, притаманними лише людині.

І. М. Сеченов, розглядаючи проблему кому і як розробляти психологію, зазначав, що психологія повинна вивчати:

1) історію розвитку відчуттів, уявлень, думок, почуттів тощо;

2) способи поєднання всіх видів і родів психічних діяльностей одна з однією, з усіма наслідками такого поєднання;

3) умови відтворення різновидів психічної діяльності.

На жаль, протягом тривалого часу поняття "душа" було вилучене із наукового вжитку.